Вулицею неспішною ходою йшла барвиста міська ніч. Не та, що знаменує кінець денних клопотів і необхідність відходу в обійми Морфея, а та, що символізує зміну характеру клопотів. Крізь сірі потоки тих, хто закінчив робочий день і тих, хто тільки його починає йшла дівчина. Нічим собі непомітна, найзвичайнісінька дівчина, схожі на неї бігають містом тисячами. В очі лише одразу кидався дуже пригнічений та похмурий настрій, що його виказувала вся її постать. Хтось з сторонніх, якщо б він звернув увагу на дівчину, скоріш за все подумав що це просто якесь чергове створіння зі звичайними для підлітка проблемами на кшталт: мене ніхто і в гріш не ставить і таке інше. Дівчині було все одно що про неї хтось подумає. Вона ,,усього-на-всього,, прощалася зі своєю мрією. Усього лише. Батьки вирішили що їх дочка вже занадто довго перебувала без усілякого нагляду і це неподобство потрібно припинити. Ну що їм вартувало почекати з батьківським наглядом ще принаймні рік?! Вона би встигла поступити на улюблену хімію і вже не було би навіть мови про банківську справу чи економіку. Ну добре це ще можна пояснити своєрідною турботою, але за що розбили гітару? Невже так жахливо те, що дівчині необхідно як повітря хоч якось проявляти себе, що вона здатна щось створювати? ,,Ти повинна отримати належну, гідну освіту! Ти не докладаєш достатньо зусиль для цього, інакше в тебе не було б часу на усілякі дурниці, на кшталт бренькання на гітарі! А якщо ти поступиш на економічний в тебе буде постійна копійка в кишені! Ну чого ти, зрозумій: це дуже цікава справа…,, Вона не витримала…

    *  *  *

Так, я не витримала. Останньою краплею був хрускіт моєї гітари на коліні батька. Я просто спокійно і без слів відвернулася від батька, що продовжував щось мені розповідати про блага, які дає банківська справа, взяла рюкзак, який я так і не розпакувала після прогулянки за книгами і вийшла з квартири, обережно і без грюкоту зачинив двері. Ну що ж, я скоріш за все повернусь, але не сьогодні.
Так, а тепер потрібно вирішити куди дівати свою тушку на ніч. Друзів, які могли б надати мені притулок на ніч, в мене немає. Здається. Хоча ні, є така людина. Моя давня подруга, що з нею ми ще у пісочниці вели затяжні бої на дитячих лопатках. Вона зараз повинна бути на другому курсі інституту, і живе здається сама, без батьків. Угу, залишилося лише подзвонити їй та сповістити радісну звістку що до неї прямую я. Залишається лише сподіватися на те, що вона не скаже мені йти за дужої цікавою адресою.
Я набрала номер Аліки. Мені відповіла лише тиша, що зрідка розривалася неприємними довгими гудками. Нарешті до вельмишановної панни Олександри дійшло, що до неї дзвонять. І вона нарешті взяла трубку.
— Так, слухаю, щось сталося?
— Як завжди ти вгадала. — Трохи зніяковівши, відповіла я — Ми з батьками ущент побили глеки і я пішла на деякий час з дому...
— І тобі ніде переночувати, сиротинко ти моя?— Трохи насмішливо закінчила за мене Аля.—Я права?
— Угу. — тільки і зуміла видавити з себе моя многословність.
— Звичайно, хіба я зможу кинути тебе на призволяще? Все чекаю на тебе.
— Дякую тобі велике!!!—В мене наче камінь з душі впав. — Вже їду, буду приблизно за сорок хвилин! — сказала я, і відключилась. Чудово! І не треба шукати більше куди б приткнутися. Тільки єдина неприємність: вона живе майже на іншому кінці міста. Це мені спочатку своїми ніжками, потім на тролейбусі, метро і знову ніжками. Ну нічого, що я зовсім слабка, чи що? З такими думками я повільно пішла по напрямку до найближчої зупинки. Ну яка ж я дурна!!! Замріявшись, не почула позаду себе чиїсь кроки. Забула, що район не дуже спокійний, і молодій дівчині у вечірній час ходити по погано освітленим вулицям категорично забороняється. На грішну землю мене спустив чийсь доволі грубий оклик.
— Дівчино! Постійте дівчино! Можна з вами познайомитись?—Не дуже тверезий молодий чоловік нетвердою ходою наближався до мене.—Куди ж ви така гарна так поспішаєте?
Мені стало огидно від одного його вигляду. Ну не витримую я коли людина не в змозі не те що втримати себе в руках, а й банально втриматись на ногах. Просто не розумію навіщо доводити себе до такого стану. Але стою перед фактом, і мені потрібно якось від цього факта здихатись.
— Що ж ви така сувора? Не вже не маєте змоги приділити мені хоч трохи уваги? — Так я знову відволіклась, а оце хто знає що вже досить близько.
— Ну ти що зовсім глуха, чи що? — Я відчула, як на моєму плечі стискається чиясь рука — Я з ким розмовляю?
Якби він був трохи менш не тверезий, то помітив би мій судорожний рух до кишені. Але на моє щастя це було не так. З силою вдаривши його зажатими у долоні ключами в сонячне сплетіння, від душі, вклавши увесь свій страх , додала ще коліном у найболючіше для чоловіків місце, я з найбільшою доступною мені швидкістю припустила до зупинки.
Мені було дуже, дуже страшно. Мабуть я ще в житті ніколи не лякалась. Стоячі на зупинці і чекаючи на тролейбус, я намагалася заспокоїти подих і зробити так щоб не сильно було помітно як я тремтять в мене коліна. Ну чому це все сталося саме зі мною і саме в цей час?! Звичайно мені ніхто не відповів.
Під’їхав тролейбус. Як завжди цей час в транспорті дуже багато народу. Мені подобається їздити в громадському транспорті. Це заспокоює, як би це парадоксально не звучало. Абсолютно незнайомі люди яким ти абсолютно нічого не винний і вони нічого не винні тобі. Крім того при такому скупченні люду всі намагаються строїти з себе надзвичайно втомлених, загружених роботою людей, і побоюватися тільки за вміст своїх кишеней. Цікаво, а чому люди так не люблять, я би навіть сказала бояться, погляду. Ну що поганого в тому що мені подобається просто роздивлятися такі різні обличчя людей, що мене оточують? Ну ось, хлопець під тяжкістю мого погляду починає знервовано і, як йому здається, непомітно оглядати себе, шукаючи що ж могло привернути в ньому мою увагу. Чи то ґудзик відірвався, чи то в фарбу десь вліз. Не буду бентежити бідолашного хлопця, до того ж ми під’їжджали до моєї зупинки.
Зайшовши до вагону метро я, як завжди, почала роздивлятися пасажирів. Та ось мої очі затримали свій погляд на знайомій книжці, що її тримав якийсь хлопець. Рідна сестра цієї книги спочивала зараз у мене за плечима у портфелі.
За звичкою я почала роздивлятися хазяїна даного примірника. Н-да, такі вражаючі постаті мені ще не траплялися. Високий, незграбний, зі скуйовдженим, волоссям, що закривало шию. За сутулою спиною висів чохол для гітари, на лівому плечі — сумка із зображенням соліста однієї з моїх улюблених груп, що звалася "АлісА". Навушники, якими були затулені вуха, відверто натякали оточуючим, що їх власник знаходиться у якомусь іншому вимірі.
Відволікшись на споглядання цього індивідуума, я не звернула уваги на те, що теж стала об'єктом ретельного вивчення. Хлопець чомусь підійшов дещо ближче, при тому не відволікаючись від читання книги. Я вже збиралася виходити із вагону метро на черговій зупинці, як зрозуміла, що хлопець стоїть поряд зі мною. Потяг зупинився, вагон розчинив свої двері і я вийшла на перон станції. Біля ескалатору хлопець, який (як я вже потім зрозуміла) йшов за мною крізь людську стрімку ріку через усю станцію, все ж вирішив звернутися до мене. І той оклик відрізнявся від вищезгаданого як пір'їна птаха відрізняється від дюралюмінієвого листа на крилі чи фюзеляжі літака.
— Дівчино, зачекайте, будьте ласкаві! Приділіть мені хоч півхвилини свого, без сумніву, дорогоцінного часу! — у його гучному, не надто приємному голосі чулися (може мені примарилось?) благальні нотки.
— Я… Я вас уважно слухаю. — зупинилася я з деяким острахом. Не мала я віри до охочих познайомитися зі мною на вулиці. Вистачило одного разу. Та молодик підходив все ближче. Тепер я мала змогу роздивитися кількаденну щетину на його щоках і очі, в яких побачила втому та надію. Він мені сподобався, принаймні на перший погляд. — Що вам треба?
— Розумієте, я тільки-но зрозумів: якщо я наразі з вами не познайомлюсь, то ще довго буду жалкувати. Мене до вас ще у потягу неначе магнітом притягнуло. Щось мені підказує, що ми з вами у чомусь схожі. Мене Андрієм звати. А вас?
— Марією. Мене ви здивували, молодий чоловіче. Давно не зустрічала настільки ввічливого хлопця. — Він подобався мені все дужче і дужче. Мені закортіло познайомитися з ним дещо ближче. Та, напевно, цей хлопець, не зважаючи на свою якусь вроджену (скоріш набуту, але давно) інтелігентність, схожий на всіх моїх колишніх залицяльників, які намагалися познайомитись у транспорті чи на вулиці. Повинна визнати, що ніяких приємних вражень у житті вони не додавали. Тому треба поки бути обережнішою. А чи не замилює він мені очі?
— Маріє, дозвольте одне питання. А точніше, мабуть, два. ¬¬¬¬-- Хлопець, запитавши свою нову знайому, зацікавлено дивився на неї.
— Ну задавайте, якщо сильно хочете. Не страшно буде, коли відповім?
— А у вас гарне почуття гумору! Питання перше: ви кудись квапитесь?
— До подруги, хочу в неї переночувати. Та й не бачилися давно… -- відповіла я. Не хотілося все ж таки відкривати усю правду відразу, бо хто знає, як він на це відреагує… І про що почне міркувати, коли дізнається справжню причину її подорожі до подруги у інший кінець міста. І тут я згадала, що новий знайомий щось казав про два питання. – Так що до ще одного питання. Яким буде воно?
— Чи так сильно ви поспішаєте, щоб приділити хоча б годину на те, аби провести її у моєму товаристві?
— А Ви, юначе, доволі нахабний… Навіть дуже. — Ні, так не можна, не можна, він ще не знайомий, ні… -- Звідки я знаю, що у вас на думці? Можливо хочете лише скривдити нещасну дівчинку…
— Як ви могли таке подумати. Гаразд, якщо ви мені не вірите, то є інша пропозиція. Давайте я проїдуся з вами до дому вашої подруги. Допоможу із торбиною, побалакаємо… Тим більше пізно вже… Дівчина без супроводу – гарна тим більше – для нетверезої худоби краще і не вигадаєш. Нумо, погоджуйтеся
— Гаразд, гаразд, вмовили. – Сказала я, все одно більш кепсько за сьогодні бути вже не могло. – Ризикну. Нам туди.
І неспішною ходою ми пішли у напрямку дому, де жила моя давня подружка. Хоча йти було далеченько, та шлях ставав барвистим і легким через постійні теревені мого нового знайомого.

Ранок видався задушливим. Волога стовпом пари стояла біля вікон, де прокинулася Ане. Хмари вказували на близькість дощу та багато неприємностей. Сьогодні вона побачить свого нареченого, сьогодні буде сватати рибацького сина. Сьогодні вперше спілкуватиметься з простими людьми не з високого балкону княжого палацу, а стоячи поряд, на одному рівні з ними. І ще одне питання хвилювало молоду князівну: чи діє на неї стародавній звичай, чи має вона йти до монастирю у разі відмови цього рибака-селянина на ній одружитися? Чи для князів звичай – не закон? Але про це вона дізнається потім. Покликавши служницю дочка Торона одяглася та причепурилася і віддала наказ виїжджати до рибацького поселення. На зустріч своїй долі. А за кілька годин по вулицям сполоханого селища біля Великого озера лунав гарно поставлений голос мажордома палацу:
— Вітайте Велику княгиню Ане Торонську з почтом! Вітайте майбутню правительку, спадкоємицю престолу, жителі селища!

Церемонія запрошення у дім (воно ж сватання) являло собою достатньо просту річ: вдягнена у найкраще вбрання дівчина із двома дружками крізь усе селище (у місті – увесь квартал) іде до дому парубка, якого хоче бачити своїм чоловіком. Вже біля хвіртки процесія (родичам та просто споглядачам не забороняється супроводжувати наречену, адже потрібні свідки згоди або відмови) зупиняється і наречена тричі стукає, привертаючи увагу мешканців дому. Найчастіше хвіртку відчиняє мати парубка, або ж сестра – найстарша жінка у домі. У разі відсутності в домі жінок вхід до господи залишаються відчиненим навстіж і старший чоловік у домі тільки з хати дозволяє зайти.
На подвір’я першими заходять дружки, які питають чи є у господі парубок красивий статний та хазяйновитий, про якого мало не все селище торочить і у чоловіки усі дівчата взяти хочуть.
Відтак першими на подвір’я звичайного будиночку рибалки Екта зайшли головна (мабуть тому, що єдина) фрейліна та компаньйонка княжої доньки Маро’ та її доглядальниця та покоївка Ктара. Й та і інша знали звичаї князівства. Тому на вірно задане питання Ект відповів як і вимагав звичай, мовляв немає тут нікого, люди помиляються і живе тут не такий уже і добрий, статний та хазяйновитий, а лише звичайний парубок, прямо таки найзвичайнісінький. Тому такій добрій та гожій дівчині варто було б пошукати кращого кандидата. Тоді дівчина заходила сама і прохала вийти парубка на рундук його хатини. Аби хоча б подивився на ту, яку відсилає ні з чим. Тоді вже власне хлопець, якого сватають, за звичаєм каже, що дивлячись на таку красу і знаючи, що ця дівчина хазяйновита, вважає, що він не гідний навіть крихти уваги. Тоді вже, на третє запрошення, хлопець виходить на ґанок. Тоді дівчина запрошує парубка до своєї господи. І в разі його згоди вже нареченими вони йдуть до священика, який вже узаконює їх шлюб перед обличчям Єдиного. Як правило, батьки вже знають що цього року їх сина будуть сватати(з іншої сторони дівчина теж готує частування). І ось тоді починаються гуляння…
Тому Ектен навіть не бачив до якогось моменту свою наречену. Та коли він вийшов на рундук, то мало не зомлів від краси княжої доньки. Саме такою, напевно уявлялася йому та, одна, єдина і неповторна… На якійсь час для нього перестало існувати усе навколо і Ектен навіть не почув запрошення.

Ане стояла на бідному ґанку рибацької хатини і чекала. Чекала невідомо на що. Зараз має вийти цей "дивний" парубок. Яким він буде? Що являтиме собою той, з ким доведеться разом жити? Єдиний, за які провини випало таке на її долю? Війна, заміжжя… За декілька днів надто багато подій. Та про це треба поміркувати потім. Хтось виходить із хати…
На ґанок вийшов мало не двометровий юнак зі скуйовдженим смоляно-чорним волоссям. У звичайній простій сорочці. Звичні для селян штани грубого покрою підперезані поясом. На обличчі, а точніше на вилиці, фіалкове нагадування про нещодавну зустріч з двома односельцями. Нічого особливого, здавалося б… Але очі… Вони загарбували усю увагу, наказували слухати себе та свого господаря. Вони були повні-повнісінькі якоїсь мудрості, не по роках розумні чи що… Вона, як не банально б це лунало… Перелякалася від цих очей, в неї з'явилася якась агресія по відношенню до бідолашного Ектена. Щось з ним, на думку доньки Торона, було не так. Але обов’язок є обов’язок, як треба кликати його у чоловіки, то так воно й буде. А там подивимось – сказала собі наречена. І вже вголос продовжила – Товаришу-брате, красивий та статний, запрошую тебе чоловіком стати, у дім мій увійти господарем та помічником батьку моєму від зараз і по всяк час зі мною життя своє ділити, всі труднощі та принади його? – здається, усе правильно сказала, дякувати Світлому. Тепер залишається чекати відповіді…

Я розмовляв, розмовляв, розмовляв… Дякувати Богові та добрій пам’яті – у мене в арсеналі було надзвичайно багато цікавих, дивних, фантастичний, та переважно веселих та смішних історій. Я набрид вже, напевно, своїй новій знайомій тим, що постійно точу ляси, але нічого з собою зробити не можу – я такий, який я є, і іншим бути не збираюся. Можливо (хоча б надзвичайно не хотілося) це буде наша перша і остання прогулянка. Можливо мене просто відішлють якнайдалі, та про це не хочеться навіть міркувати… Будемо сподіватися на краще.
Марічка видалася дуже цікавою співрозмовницею. Хоча знав я її дуже мало, але якесь відчуття спорідненості внутрішніх світів… Воно мені спокою не давало. Таке буває рідко, достатньо мало людей можуть мене зрозуміти та підтримати… Хоча це не важливо.
Виявилося, що ми читаємо однакову літературу, слухаємо однакові стилі музики… Нам було про що навіть мовчати.
Ми йшли, не помічаючи майже нічого навкруги себе. Місяць виблискував своєю повнотою, поводячи себе достатньо дивно – він частково ховався за хмарами, ніби споглядав на грішну Землю і йому було соромно перед Ним. За те, що допустив. За те, що він, один із наглядачів за дорослими дітьми, створіннями, що населяють планету, не зміг нічого протиставити жорстокості та користі, яку виховали у собі самі люди…Ми йшли майже над водою, фактично берегом Дніпра.
Як красиво споглядати величний Борисфен надвечір! Майже суцільна, в’язка темрява зелених схилів, величний Володимир - хреститель, що просто ніби висить над пагорбом. Лаврська дзвіниця, яка біло-золотавим ліхтарем Віри, своєю банею, затьмарює недоречні та незграбні пам’ятники періоду варварської величі – епохи соцреалізму. Залізно-сталеві пам’ятки, що мали б символізувати могутність радянської імперії, зараз виглядають щонайменше недоладно. Навіщо було калічити величні пагорби Дніпра-Славути величезною тіткою з мечем та щитом? Так, це представлялося як пам’ятник Матері-Батьківщині. Але ж з давніх-давен матір – найчуттєвіша, найлагідніша, найдобріша… Саме такою її змальовує народ. Такою, а не залізною леді із страшним кутастим обличчям! Складається враження,що киян та гостей міста радянські архітектори вирішили налякати… При тому на все життя. Це ж треба було комусь ТАК не любити матір… Інша "велична пам’ятка" – арка "дружби народів".Спробую пояснити для людей, що або зовсім не бували у центромісті Києва, або ж (на щастя для свого естетичного смаку) не бачили цього витвору архітектурних збочень радянської епохи. Це півколо, зроблене із чи то заліза, чи то сталі, діаметром метрів 30. Виконана у вигляді веселки. Під нею стоять два перекачаних бодібілдера (за задумкою мали б бути робітник з селянином) і тримають якусь бляху (орден скоріш за все). А поряд козак, московський боярин та два "братні" народи, що усіма своїми кам’яними обличчями демонстрували жагу до об’єднання…
Та думки мої були занадто далеко від усіх тих справ днів, що давно вже минули. Я все більше розумів, що відпускати її я не хочу. Та й не відпущу. Принаймні зі своєї напівзруйнованої душі. Напівспаклюженої, не вартої й крихти її уваги, сплюндрованої, але живої та нескореної душі, що має здатність кохати. Так, ще має. Поки що, напевно… Я читав вірші. Я мало що вмію в цьому житті, але я здатен декламувати. Мабуть, це набридло їй ще задовго до того як я з цього приводу тільки почав міркувати. Але що поробиш. Коли я до когось гарно (чи надто гарно) ставлюся на моєму обличчі усе написано. В прямому сенсі уся гамма відчуттів. Це доволі не складно помітити для уважних людей. Чим вони (ці люди) й користуються. Та це не надто важливо, як на мене. Нехай, якщо їм так буде зручніше.
І тут на порожній набережній несподівано з’явився мій старий сивий знайомий у потертому плащі…

Ект був вперше у житті по-справжньому щасливий. Минуло три дні по тому, як княжна приїхала сватати його до селища. Вчора минув останній день весілля (зазвичай його святкували тиждень, але через ситуацію, що склалася, святкування скоротили), а вже сьогодні він зі своєю дружиною прибув до Лісищ, до резиденції Його княжої Світлості. У той же день, при сватанні герольд оголосив, що Ектен, син Екта у посаг за Ане, княжну Торонську, отримує титул графа Хогрського та владарювання у Хогрі та селищах, що знаходяться навкруг. Оскільки це було зроблено до згоди Ектена, то фактично було уникнено розмов про нерівний незрозумілий шлюб. Все за звичаєм – дочка князя сватає графа. Знать поріднитися бажає зі знаттю, що природно. Ане виявилася дуже цікавою співрозмовницею, він із надзвичайно великим задоволенням вчився в неї. Як поведінці у вищій верстві суспільства, взаємовідносинам між родинами всередині князівства та держави з іншими, так і звичайного володіння зброєю.
Ект не знав ну зовсім нічого, що мав знати граф, що виховувався чи то при княжому дворі, чи у віддаленому маєтку свого роду. Але Ане дивувалася тому, як швидко він "схоплює", немов губка вбирає потрібні знання. Вона вже навіть якоюсь мірою звикла до свого "дивного" чоловіка. Він почав приваблювати її як своїми людськими якостями, так і зовнішністю. Ане було страшно, але здається цей син рибалки починав їй подобатися… Так, саме так. В першу чергу внутрішнім світом. Так, у них було досить багато спільного саме у поглядах на життя, та різниця виховання все одно давалася в знаки… Але все у цьому житті можливо. Тому, мабуть, можливе і те, що син рибалки стане принцом-консортом великої країни. Та тільки колись, коли навчиться усьому, що має знати справжній монарх. А допоки цей незграбний хлопчик з неймовірним хрускотом у, здавалося, усіх суглобах одночасно мав іти на тренування до гарнізонних наставників. Бо справжній правитель має володіти досконало декількома видами зброї – бажаючих посунути князя, звільнивши для себе престол – більш ніж достатньо. Так було, є й буде, напевно, допоки людьми керуватимуть якісь егоїстичні принципи, доки люди міркуватимуть в першу чергу про себе а не про інших… Не сьогодні – завтра повинні дійти до цих місць війська росенів під проводом Кедора.У ці дні без перебільшення вирішується доля всього князівства Торонського. Це розуміли всі, а світлий князь хвилювався ще й дивлячись на "обранця своєї доньки". Хлопчик пнеться, намагається щось зробити, чомусь навчитися – впертий, одразу видно. Та ще й здібний. Ті, хто його тренують казали, мовляв сили в ударах немає, але системи нападу та оборони запам’ятовує відразу. Спритний, як дідько озерний. Та практики не вистачає… А скоро саме цей хлопчик, рибалка Ект, керуватиме цілим князівством. От тобі й "дивний"… Хотілося б ще дізнатися про тих іноземців, що повинні прийти на допомогу. Скоріше б…
Правителя від його роздумів відволік гамір, у якому чулося лише єдине: "Росени!!!!"
Почалося…

-- Ну ось ми вже майже дісталися до дому моєї подруги – чи то з полегшенням, чи то з жалем сказала Марічка.
-- Зрозуміло… Сподіваюся, ти будеш не проти зі мною ще раз зустрітися колись.
-- Ні, чого ж? Телефонами ми обмінялися… Дзвони якщо буде бажання.
Я знав, що бажання буде. Тому довів Марію до сходів, фактично до домофону. Коли збирався прощатися, почув голос того сивого:
"Ви скоро розстанетесь навіки, але коли зустрінетесь, то ніколи більше одне одного не відпустите." До мене обернулася Марія і я побачив у її очах подив змішаний з нерозумінням.
-- Що це було? Точніше хто? І що він мав на увазі? – кількість питань зростала у геометричній прогресії. Це й зрозуміло… Мало хто витримає і не здивується подібній фразі. Та що я їй міг пояснити за умови, що сам ні дідька лисого не розумів…
-- А я й сам не знаю. Певно якийсь міський юродивий. Або нетверезий. Що, мало таких містом вештається? – Я анічогісінько не міг іншого їй сказати, хоча душа вже починала щось відчувати… Містично це все якось…
Я йшов трохи розслаблено, але спокійно та впевнено. Так хижаки після гарного обіду вештаються своєю територією. Аби всі хоча б думали що ти небезпечний. Як не дивно, ніхто й не намагався причепитися зі класичним "Васся, есть пару мелочі и ціхара, га?" чи "Ти шо музикант, есси гитара с тобой?". Ну й дякувати Творцеві – ніколи не визнавав фізичного шляху вирішення проблеми, та й битися особливо не вмів ніколи…
Тепер треба прямувати додому. Збирався сьогодні в підземному переході пограти, грошиків підзаробити трохи, бо ж у батьків постійно прохати незручно вже. Але вже пізно, вже сутінки, майже темрява… Люд поховався по домівках, прилаштувався до блакитноекранних дебілізаторів вживати ту купу бруду та брехні, яку виллють зі студій медіаконцернів у вуха та мізки (в кого вони ще залишилися). Треба додому. Допомогти матері чим зможу, бо хто ще щось зможе зробити. Треба додому. До смачної вечері, то теплої ковдри, до гарячого міцного чаю, до віршів… До мрій та сподівань. Треба додому. Треба додому…
У метро майже повно…Чохол не вміщається в вагон, ризик гриф зламати великий… Та поперед себе вдалося гітару встромити у вагон, мало не "залишивши" частину рюкзаку назовні. Байдуже – на наступній зупинці його врятую… Додому! Писати!

 Ну, швидко розповідай хто цей юнак!!! – Аліка. Таки чекала мене, майорила фактично біля вікна, видивляючись мене у сутінках. – Ти їхала замість години дві з половиною! За цей час люди з передмістя дійти сюди можуть! Хто це? Твій хлопець? Чого я про нього не знаю?
o Почалося… Моє особисте життя для неї – вічна загадка. Ця дівчина встигла відбити хлопців у всієї компанії почергово. Крім мене… Бо якось намагалася їх не знайомити. Саме через цю "чудову" рису характеру подруги полюбляла вона робити хлопців подруг своїми. Використовувати і кидати. І так постійно… При тому хлопці самі йшли. Як прокляття, чи щось таке…Ні, розповідати не буду, зась… Шкода хлопця… Теж на вудку потрапить, не приведи Господи!
 А яка різниця? Тобі що? Давно нікого не зваблювала? Навіщо тобі ще один? Для колекції? – Я мов з ціпка зірвалася. Щось найшло на мене, навіть не знаю. Чому я так ним переймаюся? Він же ніхто, знайомі ледве-ледве… І немає приводу, жодного приводу цьому. Але… Як же чомусь хочеться його побачити…
 Гаразд, гаразд, тихо… Все нормально, заспокойся. Ніхто в тебе відбивати не буде. І зваблювати я теж нікого не збираюся. Відразу видно: хлопець до душі припав. Отже хай щастить, подружко в особистому житті нарешті. А то лише ідіоти трапляються…Не варті тебе.
У дворі багатоповерхівки стояв сивий чоловік у плащі й таємничо усміхався. Доведеться вам, дівчата ще побігати по світу і світах…

Росени!!! В Лісищах потроху починали панікувати. Вороги за тридцять верст, а війська тільки частково ладні дати відсіч. Звісно ж командири віддали наказ щодо сухого закону у війську, але околиці Хогру, де селище й знаходилось, славилися міцними яблучними та сливовими винами ще, мабуть, до виникнення князівства як такого. Ті, хто був у місті звичайно ж покуштували. Та й городяни залюбки частували вояків-спасителів… Загалом багацько парубків-вояків було в стані, що тяжко назвати хоча б пристойним. А тут військова тривога, набат… Протверезіли всі майже миттєво і за півгодини увесь гарнізон був на стінах фортеці. Варилася смола та дьоготь, готувалися катапульти, підвозилися "палаючі кулі" – великі просякнуті смолою солом’яні сфери, які підпалювали та кидали за поспіхом зведені укріплення навколо самого селища. Усіх жителів з околиці вже розмістили у містечку. Всі готувалися до бою.
Ектен з Ане сиділи у штабі війська як на голках. Як новоспеченому графу, так і його дружині хотілося якось допомогти війську, захисникам міста, бути на стінах укріплень… Та їх надійно охороняли, на подвір’ї стояли вже осідлані коні, аби у випадку поразки княжого війська доправити спадкоємицю престолу у столицю. У війська була єдина задача: протриматися ще день-два, допоки не прибудуть основні сили, які перебували на марші й рухалися з максимально можливою швидкістю. Та все ж перший бій мав початися без них.
На усю околицю зазвучали сурми, що сповіщали про початок бою. Охоронці на стінах приготували щити, викотили останні розпечені діжки, стрільці перевірили востаннє сагайдаки та стріли. Торон був готовий дати відсіч зраднику Кедору та його війську.

Я прокинулася біля Аліки. Все ж таки вчора заснули вдвох на одному ліжку, ледве встигнули після розмови побажати одна одній доброї ночі. Враховуючи те, що приїхала я до неї вже пізно ввечері і розмова була цікавою, то замовкли ми десь о другій ночі, якщо не пізніше. Але чомусь мені не спиться. Тобто навіть не так – досить міцний сон раптово перервався й мене неначе викинуло в реальний світ. З не дуже приємним відчуттям тривоги. І таке враження, що щось має статися зі мною та отим хлопцем, Андрієм, що вчора мене сюди доправив. Обережно, аби не прокинулася Аліка, я встала і навшпиньки пішла до кухні готувати каву. За звичкою подивилася у вікно і ошелешений погляд залишила там. Внизу на ослінці сидів мій вчорашній знайомий…
Таке враження, що там він й залишався цілу ніч, бо, як я зрозуміла, жив він на іншому кінці міста й аби в цей час палити під вікнами  Аліки на ослінці, він мав прокинутися щонайменше години зо дві тому. А за умови, що зараз літо, то це було невиправдано рано. І їхати сюди… Навіщо це йому? Невідомо. І взагалі, знавець чоловічих душ та характерів наразі спить сном немовляти… Та невідомо в кого вона перетвориться за умови, якщо прокинеться не з власної волі. А порада її потрібна… Навіть дуже.
Мабуть мають рацію ті, хто каже що думка матеріальна. Бо не встигла зваритися кава у турці, як за моїм плечем почувся голос подруги.
 Ну що, підняти підняли, а розбудити забули? Чого немов уві сні у вікно дивишся? Кава чекати не буде – побіжить, шукай її потім…І чого там вже зранку ціка-во-го? – Аліка все ж визирнула у вікно і побачила парубка. – І що ти збираєшся робити?
 Незнаю… Все ж прийшов… Гаразд. Йди до душу. З твого дозволу я запрошу його. Не все ж людині на вулиці сидіти.
 Гаразд. Вмовила, дзвони йому. Не через двір кричи – не хочу аби всі сусіди знали… 
Я сидів й знищував вже, здається, п’яту цигарку за хвилин двадцять… Коли вона вирішить  вийти? Й чи вирішить взагалі. А якщо й посвятить цю вулицю своєю присутністю, то чи захоче згадати учорашнього випадкового знайомого?
Тут раптом з*явився  музичний фон – гарнітура від телефону була ввімкнена – хтось дзвонив. Дивно, матері сказав, що буду десь ввечорі…
Виявилось, це дзвонила вона. Дзвонила та пропонувала йому… Піднятися до неї  (до її подруги) додому. Внутрішній голос як завжди підкинув сумнівів: не йди, мовляв, хлопче туди – бозна що їм треба… А імпульсивна натура наголошувала на тому, що краще скоїти та жалкувати, аніж не скоїти та жалкувати. Бо немає нічого більш прикрого, аніж жаль по невикористаним можливостям.
Емоції у мозку з великим рахунком завдали нищівної поразки глузду (він же внутрішній голос).   Спитав номер квартири та поверх. Спиною відчув якийсь повний подиву погляд консьєржки. Попрямував до ліфту, там – на потрібний поверх. Марія відкрила мені двері та запросила проходити… Насправді була єдина проблема – я й гадки не мав про що має розмовляти з нею. По її очах було видно, що в неї аналогічні труднощі. Та дівчина першою їх вирішила позбутися:
- Слухай, а що ти тут робиш? Хтось із друзів поряд живе? – спитала Марія, зацікавлено дивлячись на мене. – Чи справи якісь в цих краях?
- Як тобі сказати… Не буду пафосно стверджувати, що приїхав сюди бо так вказало моє серце. Це було б напевно романтично і таке інше але не зовсім правда. Чомусь зранку я вирішив, що маю приїхати саме сьогодні саме сюди. Може навіть це й не я вирішив… Бо ця думка до голови прийшла вже повністю сформульована. Власне і всі причини. Я приїхав і чекав поки ти вийдеш на вулицю, але ти мене побачила у вікно…-- Вигадувати якусь романтичну нісенітницю про кохання з першого погляду і мало не серцеві спазми при потраплянні її в поле зору бажання не було, хоча хто знає, може це і потрібно.
- Цікава позиція, навіть дуже цікава. Я б навіть сказала оригінальна, молодий чоловіче. – я обернувся і побачив досить симпатичну дівчину