3.
Ранок прекрасного весняного дня. Ане прокинулася від того, що через легкі гардини з боєм пробивалися сонячні промені. Судячи з кута їх нахилу, сонце вже наближалося до зеніту, а отже сніданок та ранкову гімнастику, а також заняття з точних наук вона вже пропустила. Князівна дуже рідко собі дозволяла подібні витребеньки, але якщо вже вирішувала бути вередливою дівчиною з вищого світу, то, як кажуть, відривалася на повну. Батько виховував дівчину по суворим канонам. Він сам був аскетом, й вимагав обмежених апетитів від дочки. Вона ніколи не вимагала для себе купи фрейлін, чи то пак прислужниць, які б мали допомагати їй одягатися, супроводжувати її скрізь, де б вона не ходила й мріяти, щоб вона подарувала їм щось зі свого плеча.
Найближчими для неї людьми є батько й дідусь. Мати Ане, делійська принцеса, була страчена через участь у змові проти свого чоловіка, яку довели документально. Князь Торон дуже страждав, адже кохав свою молоду дружину, з якою вони не прожили й двох повних років. Та доньку ця південна красуня народити встигла. Вродою, якою захоплювались мало не всі чоловіки якщо не князівства, то княжого двору — точно, Ане пішла в матір, а ось характером… Їй завжди казали, що вона повинна була народитися хлопчиськом. Князівні не було рівних у метанні кинджалів та ножів, на стрілецький рубіж з луком проти неї ризикували виходити тільки найкращі стрільці полків гвардії його княжої світлості. Чи сам Торон ХІ, який теж гарно знав стрілецьку справу. З мечем князівна не надто гарно вправлялася, але, напевно, тільки тому, що тримати вона навчилася десь рік тому, коли вона стала здатна утримати цю метрову восьми кілограмову залізяку на простягнутій руці п'ять хвилин. При чому так, щоб рука не затремтіла. А це вдавалося не всякому юнакові у чотирнадцять - п'ятнадцять років. Військову справу взагалі жіночою ніколи не вважали, а тут… Аномалія якась!!!
Ане піднялася з ліжка й почала робити комплекс вправ, що допомагав їй розім'ятися після сну. Відразу ж після того, як вона прокинулася, Ане почала розмірковувати про своє найближче майбутнє. Їй вже шістнадцять, настав вік сватання. Кого скаже сватати батько — того й доведеться прохати стати її чоловіком, їй все одно потрібен княжич – консорт. Сама вона з усім князівством не впорається, й намагатися не варто. Тоді хто? Зрозуміло, що батько намагатиметься зміцнити міжнародне становище князівства, а отже наречений буде одним з синів правителів найближчих держав. Можливо й не спадкоємці трону у себе на батьківщині, але все ж принци, або князі якісь там.
Княжні було все одно який титул буде носити її наречений. Їй і сама влада була потрібна тільки для того, щоб зробити життя народу, який перейде до неї під руку через якийсь час, кращим хоч на якусь малу, неймовірно малу частинку. Ну що гарного у тому ж росані, цесаревичі? Так, гарний, може навіть і красень: двометрового зросту, з гарною атлетичною поставою, довгим прямим чорним, як пір'я ворона, волоссям. Вправний стрілець, хоча її не переможе. Та у душі в нього тільки жорстокість й жага влади. Він старше за неї на два роки, а може й більше. Через нього вже у монастир пішла неймовірна кількість красунь. Він відмовляв їм під час обряду, прилюдно ображав. І їм нічого іншого й не залишалося… Він думає тільки про свої бажання, про свої вигоди. У ньому, у цьому Кедорі, немає нічого людського. Вона з ним жити не зможе. Батько ж цього не розуміє. Чи просто ставить державну необхідність вище, аніж особисте щастя своєї доньки. Можливо це й вірно. Так, мабуть, й повинен чинити правитель, вірний своєму народові. Про молодшого онука короля Делії, її кузена, й думати не варто було, адже торонський князь ненавидів делійського короля за те, що королівська донька намагалася вбити Торона. Король, у свою чергу, ненавидів князя за те, що той стратив його єдину доньку. Стратив ганебно, повісивши привселюдно на майдані посеред столиці. Хто ще? Та нікого з найвищого світу й немає. Такого, щоб й за віком підходив, й жив неподалік. Вона таких й не знає… А може таких й не було. Здається, що друга думка найближче до істини. Тоді нічого не залишиться, окрім як виходити заміж за підлого нелюба - росенця. Державна необхідність, хай їй грець!
Стара служниця – делійка, яка за старою звичкою зайшла у покої княжни зігнутою у поклоні до поясу та не дивлячись в очі господарці приміщення, поставила на стіл тацю із чи то пізнім сніданком, чи то раннім обідом. Звичка так заходити до членів княжої родини у покої залишилася у Ктари ще з часів її прислужування матері княжни, принцесі Акідені. Саме вона так вимуштрувала усіх служниць, пажів, кухарів та усіх, хто забезпечував життя княжого двору, що вони її досі пам'ятають. Пам'ятають і бояться.
Ане, яка стояла й дивилася у вікно, на внутрішній двір палацу, який був повністю заповнений звуками брязкання зброї, радісних та болісних вигуків та великою кількості ратників, полку гвардії, охоронців палацу і, за сумісництвом, гарнізону столиці Торонського князівства, Рорту. Її кімнати знаходилися у найвищій башті палацу. З вітальні, однією з багатьох прикрас якої було вікно, що займало собою усю стіну, відкривався неймовірно захоплюючий краєвид. Ане було видно усе місто з його ремісничими кварталами, центральною площею – ринком, вулицями, на яких жила біднота.
Місто було побудоване навколо пагорба, що височів над рівниною на добрячу сотню метрів. На цьому пагорбі була побудована відома на усі навколишні держави Рортська цитадель. Відома тим, що за часи її існування (а побудував її прапрапрадід Торона ХІ, Вадес І Войовничій ) ніхто жодного разу не зміг її захопити. Так, декілька разів то делійські, то полонські війська, а років двісті тому й орди кочівників, що мешкали у південних степах, які зараз є частиною князівства, хоча досі носять назву Кочівницьких з жорстокими боями доходили до укріплення, навіть входили у місто, руйнуючи мури. Та у сам замок жодного разу не увійшли. Він вважався найміцнішою й найвитривалішою спорудою у князівстві. Хоча зараз добудовували лінію оборони на кордонах з Делією та Полонією. Фортеці, що будують там обіцяють стати дивом фортифікації та інженерної техніки. Та до завершення будівництва, хоч воно йшло надзвичайно швидко, залишалися роки…
Від ринкової площі під рівними кутами розходилися у всі сторони 12 широких вулиць, на яких знаходилися найдорожчі таверни та гостьові подвір'я, в яких зупинялися і жили купці зі всього відомого населенню князівства світу. Кожна вулиця завершувалася невеликим майданом, який обрамляли прибуткові будинки, подекуди навіть п'ятиповерхові, та будинки, у кімнатах яких жили люди середнього статку. З'єднувала малі майдани одна широка вулиця, на якій стояли пам'ятники усім видатним державним діячам князівства. То було улюблене місце зустрічей усіх, а особливо молодих та закоханих, городян. Від майданів до міських мурів йшли вулиці, на яких жили чесні бідні люди та злодії, яких бідними назвати було складно. Були у цьому районі квартали, у які боялася заходити варта. Найнебезпечнішими та найбіднішими були квартали, що знаходилися біля мурів. Саме там часто зникали чесні люди. Деяких з них ніколи не знаходили, а деякі зустрічалися зі своїми знайомими тільки на вулицях, на яких не було нормального освітлення.
Неподалік від цих кварталів знаходилася міська в'язниця. Мабуть саме тут її побудували для того, щоб сиділи злочинці неподалік від рідної домівки. В'язниця була однією з найвищих будівель у Нижньому Рорті. Величезна двадцятиметрова коробка, щоправда вироблена не з картону чи паперу, а з сірого граніту. Якщо б у буржуа була можливість подивитися на місто з висоти пташиного польоту, вони б побачили надмогильну брилу, що затуляє собою сонце для навколишніх домівок-квітів, тобто нетрей міста.
  Ане, замріявшись, стояла біля широкого вікна у своїй світлиці. На вулиці небо затягувало свинцевими хмарами, наближалася гроза. Небо готувалося не до плачу, а скоріше до істерики, пов'язаної з жалем за марно витрачені роки. І ця істерика притаманна більше була б жіночці, що поспіхом вийшла заміж за ненадійного зрадливого алкоголіка, який за декілька років не приніс додому нічого, а його самого приносили із шинка не один раз. Для Рорту дощі не були якимось дивом чи містикою, але так небо готувалося розверзнутися, мабуть, вперше за декілька місяців. Ане чекала початку водяного потоку, що от-от кинеться з небес на землю, немов сапсан на бідного ховрашка чи польову мишу.
І пішов дощ.
Спочатку скрадався, мов несміливий підліток на побачення вночі, та доволі швидко набрав силу і вже за декілька хвилин лякав застудою перехожих, що по неоглядності своїй залишилися-таки на вулицях і потішав дітей, яких турботливі батьки відразу наполегливо кликали по домівках.
Княжна стояла і дивилася на те, як метушаться люди внизу. Як би вона хотіла опинитися зараз із тими дітьми, бігати по бруківці, із задоволенням стрибати у калюжі, бути дитиною. Ане останнім часом часто-густо про все це мріяла…
Від мрій про безтурботне дитинство її відволікла та ж Ктара.
— Панна, дозвольте промовити. Річ важлива і не терпить зволікання! Панно! Що з вами? — у голосі служниці лунало справжні турбота та піклування, у суміші з тривогою.
— Нічого страшного, не зважай, Ктаро. Просто замріялась трохи, дивлячись на дощ…
— Можливо це й не моя справа, ваша світлість, та мрійливість — почуття не гідне майбутньої правительки країни, могутність якої не підлягає сумніву серед сусідів. Дозвольте все ж перейти до справи, через яку, власне, й прийшла. — Ктара увесь час слідкувала за реакцією княжни, аби вчасно замовкнути, щоб не викликати її гнів.
Звичку цю служниця здобула ще тоді, коли прислуговувала жінці великого князя, княжні Акідені. Саме вона могла покарати челядь тільки за погляд, який, як їй могло здатися, хоч трохи таїв у собі погрозу чи невдоволення. Про хоч найменшу непокору, вимовлену навіть пошепки і не йшлося! А ось княжна — більш м'якою видається, лояльною, чи що? Не має бути правителька такою!
— Кажи вже! Та й скоріш — мені вже набридло чекати, допоки ти щось мені повідомиш! — Ане була трохи роздратована нерішучістю служниці — не поважала вона таких людей, хоч ким би вони не були. Княжна вважала нерішучість моральною вадою.
— Прошу, панно, не гнівайтеся! До вас посланець від Вашого батька, Великого князя Торона ХІ. Гонець чекає на Вас у малій тронній залі. У нього якась важлива новина, яку він не згоджується переказувати нікому, окрім Вас.
— Гаразд, я спущуся до зали за декілька хвилин, нехай зачекає. — Ане автоматично відповіла служниці, у той час як її думки були зайняті аналізом ситуації. Вона чомусь була впевнена, що посланець приїхав з наказом батька готуватися до відправлення у Макву, столицю Росенського царства, щоб сватати цесаревича, майбутнього правителя, Кедора ІІ. І вона піде на цю жертву, але тільки задля зміцнення своєї держави. А там подивимося, хто стане чиїм консортом, таким собі опудалом на престолі сусідської держави, Ане для цесаревича, чи навпаки!
Сповнена рішучості, Ане одягла вбрання для офіційних прийомів та поспіхом згадала правила придворного етикету, що стосуються зустрічей голови держави із посланцями. Зі своїх палат княжна виходила сповнена рішучості. Та вона ще не знала, яка звістка чекала на неї у малій тронній залі.
Приміщення, що до нього привели гінця, вражала своїм аскетизмом. Зала для прийому міністрів, намісників та військових, тобто всіх більш-менш наближених до престолу службовців, вражала своїм скромним інтер'єром. Середніх розмірів кімната, площею приблизно метрів сорок, містила у собі невеличке підвищення, на якому стояв старій громіздкий кам'яний стілець із достатньо дешевого мармуру, що його видобували у копальнях на сході князівства. Це були єдині меблі у всій залі. Проте, трон спочатку майже не привертав до себе уваги. Людину, що входила до зали більше вражали стіни, а вірніше їх оздоблення. У цій кімнаті розміщувалася частина колекції зброї та знамен, які захопили різні князі за часів свого правління. Цими свідками звитяги та сміливості князів та їх дружинників були завішені стіни. Було враження, що стіни з прапорів та зброї й побудовані, так щільно висіли трофеї.
Лейтенант гвардії його княжої світлості другого Рортського кінного полку Тірен Кредт стояв, із захопленням та подивом роздивляючись хоругву часів останньої Степової війни, особистий прапор останнього вождя якогось там племені кочівників. Ці війни завершилися дві сотні років тому, отже ніхто з нині живучих у князівстві не міг розповісти правду про той час. Тому всі уявлення будувалися на переказах старожил та літописах, які переписувалися під пильним наглядом кожного князя, що сходив на трон. Тому великої віри у їх правдивість не було. Хотів би він, Тірен,потрапити на ту війну? Не надто. Місце у штабі і майбутнє гарантувало, і під шаблі не відправляло. Утримання є, харч є, де жити знайдеться… І на біса та війна?
Від думок про підлість та боягузтво деяких підданих князівства його відволік голос церемонімейстра.
— Вітайте спадкоємицю престолу, світлу князівну Ане Торонську, майбутню княжну Ане І, із почтом!!!
До зали увійшла дівчина, якій можна було б дати років вісімнадцять, якщо не знати її справжній вік. Статна, з гарною поставою. Красуня, яких мало у князівстві: руде волосся майже до поясу, зібране у хвіст, зелені очі, що вражали своєю глибиною, достатньо високий лоб. Овал обличчя вражав досконалістю. Якщо б вона не була княжною, Тірен на найближчому балу упадав би виключно коло неї, а там… Хто знає, може вона б його і засватала…
За Ане йшли радники та декілька фрейлін.
— Та годі вже мріяти! — промовив до себе Тірен. І одразу, схилившись у ритуальному привітанні, промовив вже вголос — Ваша світлосте, доброго Вам дня, най Сонце світить туди, куди Ви плануєте йти.
— І Вам доброго дня, вірнопідданий мого батька, а отже й мій. — мелодійний голос князівни зачаровував. І це стосувалося усіх присутніх. — Що Ви хотіли мені повідомити?
— У мене дуже сумна звістка. На князівство напали. Розпочалася війна.
— Хто насмілився? Та ні у кого, окрім Росенського царства не вистачить військ, аби вдало провести війну, а вони — наші друзі. — у голосі Її світлості лунали тільки рішучість, злість та лють, жодного розпачу або зневіри.
— Вони й напали. Росени без оголошення війни здійснили напад силами двох армій на прикордонну заставу з гарнізоном у півсотні бійців. Вижив один рядовий, який і сповістив голубом намісника, а той вже князя. Його світлість відрядили мене у столицю, для організації оборони. Також він наказав передати вам лист, у якому, як він оголосив, міститься ім'я Вашого нареченого. І ще одне… Князь сказав, щоб коли Ви прочитаєте його послання, то ні в якому випадку і ніяким чином його не знищували, бо воно Вам ще згодиться.
— Давай лист сюди, гонець. Дякую тобі за звістку від батька. Хай тобі допомагає Світлий. — за етикетом звертання "на ти" до підданого було для нього нагородою.
— Я не вартий Вашої вдячності, панно. Я лише виконував свій обов'язок. — промовив лейтенант, хоча не зміг приховати задоволення, яке лунало у його голосі.
Ане жестом показала, що лейтенант гвардії може бути вільний. Чимось він їй не сподобався. Скоріш за все тим, що у лейтенанта Кредта не те що на лобі, а на усьому обличчі було написано, що він бажає грошей та влади більш за усе в цьому світі. Він не зупиниться ні перед чим, його не зупинять ніякі перепони на шляху до його ганебної мети. Ане була впевнена, що при умові перемоги росенів у війні, Кредт, штабний щур, буде одним із перших ренегатів, хто присягне на вірність, як кажуть сьогочасні вороги, царю та Вітчизні. Ну й чіп із ним! Подивимося як все ще вийде, хто переможе і що з того усього буде. А наразі не завадило б ознайомитися із листом, який написав батько. Цікаво, кого батько обрав для неї нареченим у зовнішньополітичній ситуації, що наразі склалася. Невже вирішив, що Делія теж непоганий союзник і треба примирятися з тамтешнім королем? Що ж, навіщо ворожити, як можна дізнатися все напевне? З цією думкою Ане розірвала сургучеву печатку, на якій був зображений герб князівства, і занурилася у читання листа. Тільки-но почавши читати, князівна з подивом відмітила, що князь не надиктував лист, як він зазвичай робив, а написав власноруч. Це було першою дивністю. А їх у листі було чимало, хоча Ане про це ще не здогадувалась.
Світла княгине Ане, спадкоємиця великокняжого престолу та моя донька!
Звертаюся до тебе з сумними новинами. На нашу спокійну та мирну країну напали без оголошення війни. Скоїли це не ті, кого вважав я ворогами та недоброзичливцями, що тільки й прагнули захопити рідні наші землі та наших підданих, не Полонія та Делія. Проти нас зі зброєю у руках виступила підлота, яку вся наша країна вважали не тільки союзниками, а й друзями для усього населення Торонського князівства. Проти нас розпочав війну Росенський цар Відаль І.
За королівським наказом прикордонні армії під головуванням його сина Кедора перейшли кордон між нашими державами і напали на прикордонну заставу. Жоден із її захисників, крім одного, що й повідомив про напад, не вижив — усі до останнього подиху захищали нашу землю, наш народ, його волю.
Я зараз у скрутному становищі. Війська на марші ледве встигнуть дійти до Хогра, аби прийняти там перші бої з противником і затримати його до завершення призову та формування нових полків. Якщо ми не встигнемо зайняти оборону по лінії Хогр — Лісищі, затримати Кедора до самого Рорту мені не здається можливим.
Зараз я із мисливського замку, що східніше Великого озера, прямую вслід за військами до Хогру. Не буду критися — у мене є вже людина, яку я б хотів, аби ти засватала. Та приготуйся до того, що мій вибір тебе вразить так, як нічого ще досі у твоєму житті. Тебе наполегливо прохаю, моя донько, збирати почт, брати із собою достатньо охорони і вирушати до Лісищ, де я, сподіваюся, буду за три дні. Там ти дізнаєшся про свого нареченого. У почт обов'язково включи князя Невала, мого друга та твого хрещеного батька і наставника.
З великою повагою до тебе твій батько, Великий князь Торон ХІ.
Ане дочитала листа і зрозуміла, що все ще гірше, аніж вона думала. Послання не відповіло на жодне з її питань, а тільки створило багато нових. Навіщо вона батьку фактично на лінії фронту? Звичайно, вона вивчала і стратегію і тактику, мистецтво ведення війни, та на практиці навряд чи зможе чимось допомогти. Питання з нареченим теж залишається відкритим. У малій тронній залі пролунав наказ:
— Швидко підготувати обоз, почту приготуватися до від'їзду. Ми вирушаємо завтра на світанку. — у голосі князівни чулися тільки владні нотки. Вона опанувала себе і знову стала не розгубленим дівчиськом, а донькою свого батька, володаря князівства. — Всі вільні. Пане Невал, я вас прошу затриматися. Мені треба з вами переговорити.
— Так, ваше світлосте.
Князь Невал був статним чолов'ягою років п'ятдесяти. Постава вказувала на те, що військова муштра для нього не була порожнім словосполученням. Звичайний сільський хлопець, який почав військову кар'єру тридцять п'ять років тому, коли прийшов босоніж до Рорту. Записався у Перший Рортський полк рядовим бійцем. За 3 роки став молодшим лейтенантом, згодом, ще через п'ятнадцять років — був призначений полковником того ж полку. За час служби потоваришував з княжичем Тороном, який служив у тому ж полку, якийсь час навіть під головуванням Невала. Потім княжич став Великим князем, та міцна чоловіча дружба від цього не послабшала. Вісот (а саме це ім'я носив князь Невал) ніколи не просив нічого для себе. Але інколи користувався своїм впливом на Торона для того, щоб "вибити" якісь пільги для рядових вояків, вдів та сиріт, годувальник яких загинув під час служби у війську або ж після виходу у відставку. Вісот Невал був головним радником Великого князя, та ніхто жодного разу не зміг йому дорікнути у казнокрадстві, хапанині чи ще у якихось протизаконних справах, якими так люблять займатися люди, у руках яких знаходиться реальна влада. Він був усією душею відданий князівству, її правителю та спадкоємиці влади, його хрещеної доньки. Саме в такому порядку. Для нього є поняття "злочинного наказу" — в жодному разі він би не віддав таке розпорядження і не виконав би його сам. Навіть якщо б це був наказ Великого князя Торонського. Скоріш би втратив все, що має — маєтки, титули, майно, гроші, всіляку цю мішуру, та ніколи не скоїв би чогось, що можна було б трактувати як злочин проти народу князівства та окремих його представників та своєї власної честі.
Зараз князь чекав, коли ж тронної зали вийдуть останні охоронці. Коли двоє гвардійців зачинили за собою двері до зали, Вісот Невал зідхнув з полегшенням — він трохи не любив всіх цих придворних лизоблюдів.
— Що ти хотіла, Ане? — спитав князь. Мало хто (а вірніше тільки Вісот та сам Торон) називали княжну "на ти".
— Ось, прочитай, князю. Які думки? І готуйся до від'їзду. Хоча спочатку прочитай, там все написано.
Вісот заглибився у прочитання листа, іноді з подивом підіймаючи брови. Було видно, що деякі фрагменти він перечитує декілька разів. Він прочитав, відірвав очі від листа, трохи постояв мовчки, щось обмірковуючи. А потім промовив.
— Збирайся. Дорогою поговоримо. — І пішов готуватися до від'їзду.
Решта дня пройшла у зборах та приготуваннях. Ане трохи стомилася, бо ввечері ще пішла на внутрішній двір замку-палацу, аби не пропустити тренування. Тому заснула, тільки-но її тіло торкнулося ліжка.
Ранок почався з небувалої метушні, яка завжди йде після зборів, але перед від'їздом. Перевірялася наявність усього необхідного та відсутність забутого. Гвардійці востаннє перед від'їздом начищали до блиску обладунки та зброю, гострили її. Конюхи перевіряли справність карет та возів, наявність підків у коней. Нарешті все було перевірено, начищено та відремонтовано. І тоді на увесь внутрішній двір палацу пролунала сурма, яка сповіщала про від'їзд.
За декілька днів обоз під'їжджав до місця призначення — Лісищ. Подорож пройшла без надзвичайних ситуацій та пригод. За час вояжу принцеса багато міркувала про становище своєї держави і способи його поліпшення. Єдиним виходом вона бачила залучення союзників. Невідомо, чи вислав батько гінців чи листи з голубами до Полонії чи Делії, а то й до країн, що не межують по суходолу з Торонією (неофіційна назва Торонського князівства) — Ритенії чи Альтанії. Якщо так, то чи згодяться вони? Та й скільки чекати на допомогу? Від Альтанії до Торонії озером-морем — півтора – два місяці, а то й більше. Чи встигнуть допомогти? На ці питання не може дати відповіді ніхто, окрім Світлого. А той буде мовчати за будь-яких обставин. Тож треба не марно мудрувати, а робити усе, що скаже батько і що допоможе Батьківщині. А там — будь що буде…
Князь Невал, який в присутності почту зберігав нікому не потрібний етикет, промовив:
— Ваше світлосте, ми майже приїхали.  Вважаю, що було б непогано передягтися Вам у парадний костюм, аби гідно в'їхати до селища і зустрітися із своїми майбутніми підданими як і належить світлій княгині, спадкоємиці престолу. — Промовляючи ці слова, князь із зацікавленістю слідкував за реакцією Ане.
— Для моїх підданих я залишатимусь спадкоємицею й у лахмітті, яке носить найбідніший житель князівства! — князівна усією душею ненавиділа парадне вбрання за його пишність і велику кількість непотрібних прикрас з тканини та коштовностей. Тому продовжила — Я й так виглядатиму князівною Торонською, дочкою видатного правителя, князя Торона ХІ. Хіба не так?
— Ти надто багато на себе береш, Ане — впівголоса прошипів Вісот. У його голосі чулася лють. — Запам'ятай: будь-яка особа, що знаходиться при владі, немає жодного морального права нехтувати звичаями, що залишалися незмінними впродовж сотень років. Так що будь ласкава, перевдягнися!
— Гаразд, княже Невал, я врахую ваше зауваження. 
Обоз дістався Лісищ без пригод. Ане таки дослухалась до поради князя і надягла незручний церемоніальний одяг, через що була змушена сидіти на коні по-дівчачому (при дворі ж казали: як справжня леді) — боком, звісивши ноги на один бік крупу коня. Поки на новому, зведеному лічені дні тому, заїжджому дворі розміщався почт з охороною, княжна Ане разом з князем Невалом підходила до будинку, у якому розквартирувався штаб на чолі із князем. У очах спадкоємиці трону уважна людина зауважила б пересторогу, і якийсь страх перед невідомим. А пан Невал ніколи не скаржився на розсіяність та неуважність. Для військового ці якості іноді можуть бути смертельно небезпечними.
Вартові, побачивши князівну-спадкоємицю та найпопулярнішого військового князівства, витягнулись по струнці і пропустили їх без обшуку та навіть питаючи, з якою метою ці двоє йдуть до штабу.
Князь у кабінеті розпікав якогось генерала-інтенданта за перебої у постачанні фуражу, зброї та уніформи. Візитери почули кінець фрази:
— Мої солдати не будуть ходити у лахмітті й з постійно "співаючим" шлунком! І ви, пане генерале, у протилежному випадку за це відповісте. За законами військового часу. А ваш маєток, у який зараз караваном йдуть обози забезпечення, перейде у власність держави. З усім вашим майном.
— Дозволю собі уточнити, ваша світлосте. — почувся голос ад’ютанта князя, генерала Вікреса. — Граф Гріс Цевін має звання генерал-полковника інтендантської служби армії вашої княжої світлості. Ви самі нагородили його цим званням в день народження вашої доньки, князівни Ане.
— Дякую, Резе. Підготуй наказ. Пиши:
Я, князь і правитель Торонського князівства Торон ХІ, владою наданою мені Світлим та успадкованої мною від моїх пращурів, наказую: за нехлюйство, крадіжки та хабарництво, якими займався під час виконання своїх обов'язків генерал-полковник граф Цевін, розжалувати його до звання капітана інтендантської служби з позбавленням усіх орденів та нагород, а також спадкового титулу і направити капітана Гріса Цевіна на службу до Крістера, що на кордоні з Полонією.   
— Ну ось, капітане. Тепер можете вирушати на своє нове місце служби. — сказав князь. Раптом його погляд натрапив на двері, у яких стояла його дочка та друг. — Все, капітан Цевін, вільні. Вільний, я сказав!!!
— Привіт, тату! — Ане, забувши про увесь придворний етикет, кинулася до батька. — Я засумувала за тобою! Як ти тут, розповідай!
— Доброго ранку, ваша світлосте. Які справи? Яке становище на фронті? — Князь, давній друг правителя, відразу вирішив взятися до справи. — Коли чекаєте в гості Кедора разом із військом?
— За тиждень. Щось його в дорозі затримало, на щастя. Війська встигли відпочити після тривалого переходу і готові прийняти баталію.
— Вісот, вийди, будь ласка. Нам з дочкою треба поговорити. Наодинці.
— Гаразд. Покличете, коли закінчите. Хочу з вами ще порадитись з приводу влаштування урочистої зустрічі нашим північним "друзям" — є декілька думок з цього приводу.
— Ане, сідай. Розмова буде довгою і, впевнений, складною. — сказав князь тільки-но вийшли князь Невал та генерал Вікрес. — І ця розмова стосуватиметься твого весілля.
— Я тебе уважно слухаю, батьку — князівна вмить змінилася. Обидва чолов'яги, що тільки-но вийшли із кабінету, бачили юне дівчисько, малечу, що побачила батька після достатньо довгої перерви, а потім очі Ане за одну мить ніби подорослішали на декілька років. Наразі вирішувалась її подальша доля.
— Доню, розумієш, іноді люди мають робити те, до чого їх примушує доля. Або якісь надлюдські сили. Пророцтва, наприклад. Мені напророчили, що друг князівства стане ворогом. І держава врятується за двох умов: по-перше, ти маєш вийти заміж за "дивного" хлопця, який мешкає неподалік…
— Що? Вибач, просто не очікувала я ТАКЕ почути. Ти так просто віддаси мене за звичайного парубка? — князівна навіть не намагалася приховати недовіру та неймовірний подив у голосі. Та водночас їй хотілося якнайшвидше про все детально дізнатися. — І що означає та "дивність" за твоїм пророцтвом? І яка друга умова?
— "Дивний" не має надто цікавитися грошами, владою та усім іншим, що притягує до себе більшу частину людей, допомагати іншим, навіть якщо це не несе йому якихось зисків. Знайшов (за чутками, звісно. Та й таємна служба трохи попрацювала.) я на усі околиці цих Лісищ тільки одного, Ектеном звуть, з рибацького селища, що тут неподалік. Так що скоро сватати поїдеш — тут їзди декілька годин. За простого парубка, звісно, не віддам. Нагороджу його якимось титулом, земель якихось дам…
— Ну, з цим зрозуміло. Розберемося детальніше, коли із ним познайомлюсь. — Князівна перебувала у стані шоку, та все ж Ане зраділа, що в поняття "дивний" пророки вкладали саме такий зміст. Людиною цей Ектен має бути порядною. А все інше прийде, певно, з часом. — А що за друга частина пророцтва? Тобто, яка друга умова благополуччя країни?
— Там взагалі мало що можна зрозуміти. Єдине, що розібрав: прийдуть двоє з далекої далечині, і будуть вони спочатку серед народу ходити, потім в них якісь там вміння та знання з'являться і вони потраплять до княжого двору. І ще вони допоможуть врятувати Торонію… Маячня!
— Гаразд, зрозуміло. Батьку, підготуй наказ про присвоєння цьому Ектину, чи як його там? Ектену, так? Ось, про надання йому титулів, земель чого там ще треба? Сватати вже з наказом поїду.
— Домовилися, доню. Йди відпочивай, завтра поїдеш — не треба надовго відтягувати. І поклич сюди дядьку Вісота, треба мені з ним порадитись…
Ане вийшла з кабінету батька, як стверджували всі, хто її тоді бачив, у стані якогось шоку. Як може майбутнє цілої країни залежати від якогось там сина рибалки з безіменного селища? Мабуть, в усьому світі не було такого, щоб єдина спадкоємиця престолу виходила заміж за плебея! Вона прославиться у віках! Щоправда, це буде ганьба, а не слава… Єдиний подібний випадок був коли королівна Полонії, що жила років двісті тому, вийшла заміж за аристократа у першому поколінні. Батько парубка був заможним купцем і купив улюбленому синочку титул. А він ще й закохав у себе особу королівської крові. Ну той хоча б був дворянином, та й вона не була спадкоємицею трону. А в її, князівни, випадку усе набагато складніше.
Ще ці двоє якихось іноземців. Звідки вони прийдуть? Коли це станеться і що вони зможуть зробити? Вони що, будуть вміти те, що вміють ( чи народ просто дурять, може) шарлатани, що звуть себе магами? Так чаклунство у княжиш землях заборонено, бо Церква проти виявів якихось дій Темного та його прислужників. Усіх, кого підозрюють у чаклунстві, спочатку доправляють у буцегарню, а потім чи спалюють живцем, чи розрізають на частини… Тих хто витримав "допити" священників, звичайно. Ці думки не давали Ане спокою до самого світанку.
Вона заснула, ще не знаючи, що за десять годин буде вже за крок до весілля…
В той же час два друга сиділи над картами територій і до зірваного голосу сперечалися про план дій під час та після бою із супротивником. За декілька годин до світанку вирішили діяти за обставинами, коли побачать розмір армій царевича Кедора Росенського. Лягли спати прямо на підлозі в кабінеті, бо до своїх спалень дістатися сил вже не було. Два князі навіть не уявляли, як зміниться їх життя за декілька днів…