2.
Ектен сидів, сумуючи, біля озера. Він не знав, що знаходиться на тому, протилежному, березі. Та дуже хотів туди потрапити. У руках хлопця була вудка. Його прадід був рибалкою, як і дід та батько. Тому хлопець змалечку був навчений розплутувати рибацькі тенета та вправлятися з рибинами будь-яких розмірів. Нерест у мешканців водойми ще не почався, тож з тралами (великі тенета, дуже міцні. Один повний трал риби вважається дуже гарним вловом) та тенетами поменше у відкриті води рибалки не виходили, обмежуючись звичними посиденьками з вудкою на березі. За кроків двадцять від нього сидів його батько, якого звали Ект. Його відро було повне рибин, довжина кожної з яких сягала щонайменше долоні дорослого чоловіка. Хлопцю ж сьогодні не дуже щастило: за декілька годин на гачок його вудки потрапило менше десяти рибин, та й всі, як одна, були дуже малими. А все тому, що більші рибини зривалися з гачка через надмірну його мрійливість.
Він, за мірками свого селища, був дуже розумний: хлопець вмів читати, рахувати більше, чим до сотні та був писемним. Його батько був проти цього, бо вважав, що грамотність рибалці, діти та онуки якого теж мають бути рибалками, у житті буде тільки заважати. Але мати, прийми Світлий її душу, наполягла на тому, щоб хлопця п’ять років тому відправили на навчання до найближчого містечка, Хогра, до нижчої його княжої світлості початкової школи. Незважаючи на методи, які застосовують у подібних навчальних закладах для більшого засвоєння знань учнями, Ектену навчатися сподобалось. Він захоплювався великими авторами, твори яких були йому доступні під час трирічного навчання. Десь у глибині душі підліток марив тим, що й сам зможе колись творити. І творити не заради грошей, як це робили «письмачі», яких у околицях княжого двору вешталася неймовірна кількість. Ні, він хотів творити для людей, для того, щоб рятувати душі від сірої імли, яка їх поглинає, коли думками людей заволодівають гроші. Та батько вважав це мареннями та нісенітницями розбещеного «справами Темного», себто навчанням. І Ект, як він сам вважав, знав як «вилікувати» такого гарного хлопця від цієї «хвороби», за яку вважав захоплення сина навчатися. Цим способом був батіг. Або різки. Або ще щось. Усе залежало від настрою екзекутора і місця «лікування». Так продовжувалось вже два роки, та Ектен і не збирався полишати свої мрії. Бо був впевнений у тому, що неграмотні холопи, що обмежені професією дідів-прадідів і нічого окрім неї у голові не мають, князівству не потрібні. А тому шансів стати відомим і успішним у них набагато менше, аніж у розумних, навчених та різносторонньо розвинутих учнів нижчих початкових, а тим більш вищих його княжої світлості шкіл.
Ектен не вважав себе якимось особливим. Він не був надто сильним. Ні, слабким його теж назвати було тяжко. У вуличних бійках, що регулярно проходили у їх селищі, він ніколи не пас задніх, ховаючись за спинами сильніших товаришів. Ні, навпаки продирався у перші ряди, де отримував добрячих стусанів, але й противників своїх нагороджував величенькою кількістю синців, подряпин та дірок там, де повинні бути зуби-різці. Його водночас поважали за сміливість та завзятість, але у той же час не розуміли через його навченість та високі прагнення. Вважали у цьому відношенні хвальком. А такі, як відомо, вулиці не до вподоби. А тому хлопчаки, трохи старше Ектена були солідарні з його батьком у частині того, що навченість з вже майже дорослого мрійника треба вибивати постійно, чим вони й займалися.
Ектен не був слабкодухим. Якщо б він ріс ганчір′ям, то його б вже давно, ще на початку цих постійних моральних та фізичних тортур, зламали, зробили б таким, як і усі. Та він навіть не збирався якось підлаштовуватись під навколишнє середовище. Хлопець скоріше хотів середовище перекроїти на свій лад. І потихеньку робив усе, щоб вибратися з цього рибацького селища однієї прекрасної днини, і більше ніколи сюди не повернутися. Або все ж відвідати рідні місця, але у якості високоосвіченого підданого, що не шкодуючи себе, працює на добробут князя та всього князівства.
Хлопчина ходив по своєму рідному, та в той же час остогидлому до судом у всьому тілі, рибацькому селищу постійно в синцях та якихось подряпинах. Кожна з цих відмітин могла розповісти свою історію болю та боротьби, боротьби та болю… Його кривдники, натомість, теж ніколи не могли надто похизувати відсутністю різноманітних « прикрас чоловіка», якими їх з дуже великим задоволенням нагороджував Ектен. Хлопчина був єдиним у селі шульгою, а отже його «візитівкою» серед усієї молоді став синець під правим оком у його супротивника. Тому «красивого» парубка відразу розпізнавали серед тих, хто своє отримав у сутичці, що за традицією відбувалася кожного вечора останнього дня декади.
Одного дня, коли Ектен, перебравши усі влови, які вони з батьком привезли з вранішньої зорі, відокремив великі рибини для копчення, середні — для продажу купцям, що мали от-от приїхати, а малі — для засолу і сидів та міркував: йти сьогодні на вечорниці, чи ні В цей час зайшов батько. Парубок не помітив його, бо надто замріявся. До тями Ект привів сина способом, який завжди використовував у цих випадках — своїм добрячим стусаном. А у нього, як і будь-якого роботящого чоловіка, рука була розміром з добрячий камінь і, відповідно, вага у нього теж далеко не мала…
— У чому справа? — оговтавшись від удару спитав Ектен, потираючи потилицю, у якій все ще пульсувала біль, — Щось трапилось? До чого це було? Навіщо?
— Було б за що — давно б вже вбив! — А взагалі-то я з тобою хотів важливеньку таку розмову провести, ось… Я оце, як його, навіть як почати не знаю.
— Ну почни спочатку. Що там трапилось вже в «широкому» світі, який зветься селищем? Чи сміливості забракне все у очі сказати? Ну, я чекаю.
— Ти як з батьком розмовляєш, служник Темного! Я тебе зараз…
Ектен вже приготувався прийняти чергову порцію стусанів. На батька йому було лячно дивитися: Ект почервонів, потім побілів, а на його шкірі почали проявлятися якісь плями незрозумілого кольору. Молодий мрійник ніколи не бачив у свого батька в очах полум’я ТАКОЇ люті. Та в очах у бувалого рибалки була не тільки лють, але й страх. Він, людина, яка самотужки, з одним гарпуном, йшла у негоду на двобій з кайрантом (велика, завбільшки 8-10 метрів, риба, хижак вищого порядку, луска якої дуже ціниться серед зброярів та франтів, що у великій кількості знаходяться недалеко від княжого двору) і перемагала у трьохгодинному безперервному двобої. Він боявся. При тому, скоріше не за себе. За Ектена? Тоді чому? Що трапилося?
— Заспокойся, батько! Заспокойся і спокійно й послідовно спробуй розповісти що ж таке трапилося. — Хлопець спробував взяти ситуацію під свій контроль. — Я тебе уважно слухаю.
— Я тільки що зі старостою у шинку розмовляв. Він мені сказав, як таємницю, звичайно, що тебе сватати будуть.
Ектен мало не зомлів. Сватати… Страшне слово, принаймні для нього. У Торонському князівстві, де під могутньою рукою Його княжої світлості Торона ХІ й проживав своє життя Ектен, сватали хлопців. Хлопчик у сім’ї — щастя для батьків, особливо у селах та селищах. Хлопців було набагато менше за дівчат. І тому всі гроші, що були витрачені на виховання сина вертаються у подвійній, а то й потрійній кількості у випадку вигідного шлюбу з дочкою якогось багатія. Навіть дуже старі монахи не пам'ятають року, коли тисячорічні звичаї змінилися докорінно. Здавалося б: живи й нічого не бійся — наречена сама тебе знайде, грошей батькам теж вдосталь дадуть за тебе… Все виглядає привабливо, але не так просто. Хлопець, який відмовить дівчині у присутності свідків під час обряду запрошення у дім, прирікає нещасну на долю, якій не можна позаздрити. Її покривають ганьбою, бо вважається, що вона не змогла прив'язати хлопця до себе якимось чином. При тому будь-який спосіб «прив'язування» вважається цілком моральним. А дівчина, яка не могла з якихось причин використати хоч один з цих способів або залишиться до скону незаміжньою, або ж йде до монастиря і стає нареченою Світлого. Але є й такі, що не витримують ганьби… Кладовище біля кожного селища після щорічного весняного сватання поповнювалося двома-трьома могилами молодих дівчат, у яких вистачило відчаю і духу втопитися чи полізти до петлі…
Ектен боявся одного: дівчина, якій він відмовить, вчинить найстрашнішим з цих способів. Він не хотів ставати причиною смерті молодої, красивої дівчини, яка нічого поганого йому не зробила. Він й сам після такого міг заподіяти собі смерть. На його думку краще вмерти, аніж все життя провести з думкою, що через тебе загинула ні в чому не винна людина.
А відмовить він обов'язково. По-перше, він вважає, що одружуватись треба тільки тоді, коли дійсно кохаєш людину, довго її знаєш, а по-друге, Ектен не хотів йти до когось у прийми (а це — обов'язкова умова одруження, чоловік, за традицією, повинен жити у сім'ї дружини.). Йому було достатньо й себе у якості своєї ж компанії, він не хотів ні до кого підлаштовуватись.
— Хто? Я ж ні з ким тісно не спілкуюсь, й зі мною ніхто ніколи не виявляв особливого бажання говорити чи гуляти… Я дуже рідко ходив на вечорниці й гуляння молоді. Я або пораюсь по господарству, або біля озера. Весь інший час сиджу дома! Кому я потрібен?! — Хлопчина вже не витримував внутрішньої напруги, зривався на крик, у його голосі лунали істеричні нотки. Він не розумів нічого. Та щось треба було виясняти, бо зрозуміння проблеми — подолання половини відстані до її вирішення. А вирішити її дуже кортіло.
— Тут, синку, ось яка справа. Та ти заспокойся, заспокойся. Горлянку не напружуй, цим нічого не розв'язати. — Ект пригорнув сина до себе, заспокоюючи його. — Розумієш, до сусіднього села, ну Лісищі, там де ярмарок щовесни проходить, прийшли три віщуни-монахи. Було то зо два місяці тому. А там якраз проїздом до мисливського замку на два дні зупинилася Його княжа світлість з почтом. Князь забажав послухати, що ж напророчать йому й усьому князівству, і покликав цих монахів до себе. І сказали вони, що скоро на долю усього князівства випадуть серйозні випробування і князівство загине, якщо не віддасть він свою єдину доньку, велику княгиню Ане, за її однолітка-«дивного», що проживає недалеко від Лісищ. Князь, звичайно, наказав віщунів вигнати з села й заборонив вірити тому, що вони наговорили. Всі про цей випадок майже забули, але…
— Давай, розповідай. Хоча, на мою думку, ти міг би вигадати й більш правдоподібний жарт… — Ектен з великою недовірою дивився на батька.
— Світлим клянуся, я не жартую! Так ось, тиждень тому царство Росанське, єдині наші північні сусіди, немов боягузи, без оголошення війни, напали на якесь прикордонне містечко. Гарнізон намагався опиратися, але їх було мало — такого від росанів ніхто не чекав, адже їх вважали найліпшими нашими друзями. Зараз хвиля варварів-воїнів котиться у бік столиці, їх не можуть зупинити — усі війська біля західних кордонів, на маневрах. Князь у паніці, воєвода теж — гарно буде, якщо війська встигнуть дійти на марші до столиці. А якщо ні… Не будемо про сумне. Росани нещадні до мирного населення. Ось тоді, у перші дні вторгнення, й згадали про пророцтво трьох монахів. Й почали шукати недалеко від Лісищ «дивних» підлітків. А їх тут небагато — аж один. Й той у Рибацькому, біля озера, син вдівця Екта, тобто ти!
— І що з того? Я нічого не розумію! Чому я повинен цьому вірити? Де докази?
— Доказів буде пре достатньо. Вони, тобто почт, от-от буде тут, вони зранку виїхали з Лісищ.
— Подивимося. — сказав Ектен і вийшов на двір подихати повітрям. Він нічого не розумів й не міг повірити.
Вулицею пролунало доленосна для хлопчини фраза:
— Вітайте Велику княгиню Ане Торонську з почтом! Вітайте майбутню правительку, спадкоємицю престолу, жителі селища!