Вечір. Точніше сутінки. На землю нарешті спустилася прохолода, неначе природа вирішила хоч трохи зглянутися на своїх дітей, надавши відпочинок від неприродної для міста, майже сорокаградусної, спеки. Останніми роками природу було не зрозуміти: однієї зими на вулиці близько 15 вище нуля, а наступної ― північний тридцятиградусний мороз. А ця неймовірна спека прийшла після злив, що тривали три тижні.
Вулицею крокував хлопець. Високий на зріст, з курчавим волоссям, що майже закривало шию. Зелено-сірі (чи то пак сіро-зелені, якщо читачеві так більш до вподоби) очі рішуче дивилися на оточуючий світ з-під доволі густих брів. Оточуючим все у хлопцеві видавало романтика зразка десь так дев’ятнадцятого сторіччя. Поета, ображеного якщо не на весь світ, то на його половину ― точно. Хоча це враження було дуже далеке від дійсності. Одяг юнака теж привертав до себе увагу: біла вишита сорочка, що в народі звалася «вишиванкою», доволі потерті й подерті джинси та кеди. Через вишиванку на нього постійно озиралися перехожі. Ті погляди дуже різнилися.
Бабусі й дідусі, розуми яких були ще й досі затьмарені совдепівською сталіно-брєжнєвською пропагандою антиукраїзма та ще бозна чого, вбивали його поглядом. А в спину додавали найстрашніші, на їхню думку, прізвиська: “бендера”, “націоналіст”, “оунівець”. Та хлопець не вважав це вартим уваги, адже різниця поколінь дається взнаки. У них була інша історія. Вірніше, для них зробили іншу історію. Зробили ті, кому на той час було дуже вигідно, щоб увесь “совєтський народ” вважав націоналізм не окремою ідеологією, в якій є свій позитив та негатив, а злом чи не вселенського масштабу. Іноземці, побачивши національний одяг не тільки у музеї культури та побуту, але й наживо, з подивом вигукували: “Ukrainian!”. Молоде покоління дивилося переважно схвально, середнє, тобто люди років 30-55,― з подивом. Але йому було байдуже на всіх: і на іноземців і на молоде й середнє покоління.
Хоча, це теж невірно. Є люди, на слова котрих йому було не начхати, до думок яких він прислуховувався. Таких було небагато: рідні й друзі, насправді близькі люди. Порівняно з кількістю його знайомств кількість " довірених осіб ” виявляється мізерною. Взагалі його визнавали цікавою особистістю. Цікавою насамперед з точки зору спілкування, та аж ніяк не зовнішності. Хоча потворою він зовсім не був.
Він ― неординарна особистість. Слухав музику, що не подобалась широкому загалу і читав книжки. Так, просто читав. Більшість "цивілів"( англійці таких називають ordinary person) його генерації читало тільки деякі твори, що їх зобов’язує читати шкільна програма. Про особистісний розвиток, зростання душі, навіть не йдеться. Хлопцеві їх було відверто шкода. Але до цього ми повернемось дещо пізніше. Хлопець…
Хоча давайте далі він буде розповідати сам.

1.
Привіт, Читачу! Я ― Маяк. Ні, у мене не шизофренія. Я ні в якому разі не вважаю себе навігаційною спорудою. Це ― моє прізвисько, що дане було мені у таборі через мій високий зріст. Завдяки цій моїй анатомічній особливості наш загін знаходили завжди. Звичайно, якщо я стояв десь неподалік. А ще прізвисько виправдовує те, що останнім часом почав читати найвідомішого радянського футуриста ― Володимира Маяковського, у творчості якого найбільше захоплює ранній період (до 1917 рр.). Також полюбляю вірші Миколи Гумільова й Володимира Висоцького. Нажаль, ні одного з них давно вже немає серед живих… Уподобання у музиці ― рок и метал. Будь-який. А ще ― пісні того ж Висоцького, більшість з яких я знаю хоч трохи напам’ять. Через цю музику я сприймаю світ, дивлюся у сьогодення. Музика допомагає. Принаймні мені особисто. Та до теми своїх уподобань я ще повернуся.
А насправді мене звуть Андрієм. В момент, який змальовувався вище, я йшов додому. Там на мене чекали мати й бабуся. А також чай та млинці.
Будинок ― звичайна п’ятиповерхівка, що їх називають «хрущовками», ― був одним із сотень таких самих по всьому місту. Квартира на останньому, п’ятому, поверсі. Крокуючи сходинками, вкотре бачив тривіальне: «Тут був Руля», «Кабан ― лох», та «Свєта ― карова». Також милі оку: «Анархія ― мати порядку», «Цой живий», «Реп ― лайно» та “Metallica ― forever”. Після цієї галереї настінного живопису рідний поверх здався неприродно чистим. І свіжим, незважаючи на стійкий запах виділень, сміття та інших нечистот, що своїм середовищем обрали сусідню квартиру. Діставши ключі, я відкрив вхідні двері.
― Усім привіт! ― вигукнув я. Це вже увійшло у звичку. Привітавшись із бабусею, попрямував до своєї кімнати, де за комп’ютером працювала мати.
― Привіт, мамо!
― Привіт. Як справи? Що нового? Нумо, розповідай! ― сказала мати, ні на хвилину не відриваючись від своїх справ.
― Та, все як завжди. Погуляли непогано. А взагалі ― нічого нового.
Так я відповідав завжди. Хто ж у мої шістнадцять років розповідає батькам усе, що відбувається у житті? Та жоден, я у цьому певен! У підлітковому віці всі щось приховують. В більшій чи меншій мірі. Так було, є й буде. Наші батьки приховували своє життя від дідусів та бабусь, ми приховуємо від батьків, наші діти приховуватимуть від нас. І з цим нічого не поробиш. Життя взагалі циклічна річ ― в ній завжди усе повторюється. Тому часто з’являється відчуття, що це вже десь було… Де жа вю, хай йому грець!
Як все ж таки поталанило людству, що розумні люди винайшли стільниковий, чи то пак мобільний, зв’язок! Наразі ніхто не уявляє без нього життя, хоча з десяток років тому стільниковий був розкошом, а не засобом зв’язку. Ось і я став більш ніж півтора року тому активним користувачем цього виду сполучення. Завдяки одному з мобільних операторів, в середині мережі якого усі дзвінки безкоштовні, я поринув у світ спілкування з друзями.
Розмову було закінчено, а я поринув у роздуми. Я взагалі-то у якійсь мірі мрійник. Як казав класик, бачу зорі у калюжах буденності на життєвих шляхах…
Я дуже полюбляю дивитися на вогонь та дим. Я маю на увазі не вогонь із газової плити чи запальнички, ні. Там він чітко скерований. Я маю на увазі вогонь багаття чи пожежі, який необмежений рамками буденщини. Для нього немає жодної нездоланної перепони. Воду він може випарувати, пісок чи землю ― переплавити. Тільки б було джерело живлення, їжа вогню, пожива. Вогонь у мене завжди асоціюється з почуттями. Не розумієте? Пояснюю.
Для себе я серед почуттів (хлопця до дівчини, чи навпаки. А взагалі ― кому як подобається) виокремив три види. По-перше це симпатія. Асоціюється у мене із сірником: опіків у душі майже не залишає, спалахує швидко, горить яскраво, та не довго. По-друге ― закоханість. Уявляється мені багаттям. Звичайним лісовим багаттям. Зачинається від сірника (від симпатії), розгорається повільніше, та якщо залишить опіки ― то достатньо серйозні. Без поживи багаття саме по собі через деякий час зникає, залишаючи тільки потемнілий слід. По третє ― лісова пожежа. Кохання. Починається від надто сильного багаття, руйнує все на шляху та залишає найстрашніші, майже невиліковні, опіки.
А дим, як і вогонь -- це просто прекрасно! Ви коли-небудь придивлялися до цигаркового диму у безвітряну погоду? Чиста анархічна негеометрія! Чому анархічна? Бо не підкоряється жодним законам. Жодна сила не здатна направити його (дим) у потрібний їй напрямок. Над ним нічого не владно. Дим ― суцільне скупчення ідеалу свободи від обставин, оточуючих його. Тому я дуже полюбляю на нього дивитися. І можу це робити нескінченно довго.
А ще я, як усі нормальні люди, обожнюю своє місто. Я в захваті від виду вечірніх проспектів, що представляють собою світлову ріку, береги якої обрамлені ліхтарями, а течія складається з автотранспорту. Коли споглядаю її з якогось моста виникає бажання туди пірнути, розчинитися у тому потоці, втікти разом із ним від буденності, розсіявшись десь на неосяжних просторах Всесвіту. Я закоханий у Київ. У гамірливі Хрещатик та Майдан, у схожий на величезний сувенірний базар Андріївський узвіз, у величні Лавру та Золоті Ворота, у статичні вулиці Печерська, у Володимирську гірку, на якій кожного року випускники зустрічають перший схід Сонця дорослого життя. Я не уявляю Києва без Замкової гори. Це місце, як на мене,― серце української столиці. Величний пагорб, що височіє над Андріївським узвозом, ― місце, де збираються так звані “неформали”. Маю сумніви, що хтось незнайомий із цим поняттям. До них відносяться по різному: їх не розуміють, ненавидять, зневажають, й в той же час поважають. Не рахуватися з ними в повсякденному житті ― нерозумно. Вони ― активна молодь, із запалом у душі, із жагою до дій, не зіпсована грошима, з планом перетворень і потенціалом для їх впровадження. Держава, передовсім влада, майже не звертає уваги на молодь як соціальну силу в принципі, й на «неформалів» ― зокрема. Незважаючи на те, що саме молодь допомогла у 2004 - 2005 роках докорінно змінити Україну. Без неї у тогочасної революції нічого не вийшло б. Якби від мене щось залежало у цій країні, першим пунктом моїх дій стала б заборона на політичну діяльність усім, хто хоч колись був у складі компартії СРСР. Партійна школа ніколи не проходить. Вміли тоді людям мозок промивати. Якісно, по саму шию, або й глибше. Вони є ніким іншим, аніж внутрішніми ворогами. Підлість та зрада у них вже у крові, на генетичному рівні. Певен, їх діти, що завдяки зв'язкам та статкам батьків (і матерів) пропхаються до тої ж Ради на місця справжніх молодих професіоналів, які б могли змінити Україну докорінно. І якщо у нинішніх владарюючих є ще залишки спогадів про тяжке “совєтське” життя, а отже і хоч краплина совісті, то у їх дітей, що сформувалися як особистості у розкошах, й цього немає. Так що ж чекає нас років за двадцять?!? Тими темпами й з тими силами, що наразі при владі ― автономне існування у складі Єдиної Росії. Чи іншого утворення, поява якого буде вигідне дуже багатим панам. Автономне ― у кращому випадку. Гірший варіант мені навіть уявляти лячно.
Та повернемося до мене й моїх пригод. Та про одні з найважливіших, мабуть, подій у моєму житті ― дещо пізніше.
На той момент мене не хвилювало у житті нічого: до початку навчання майже три тижні, є достатньо непогана компанія… Друг нарешті щасливий у особистому житті, а я ― тільки радий цьому. От тільки б хоч якісь гроші в кишені були… Звичайно ж, прагнув знайти роботу влітку. Але п’ятнадцятирічному хлопцеві без знайомств це зробити досить непросто. Тож вийшло так, що увесь час, який був не у таборі сидів без діла.
На таборі хотів би зупинитися окремо. Як написав на балконі один мій товариш: “Табір ― школа життя. І я її пройшов. ” Табір ― закрита модель суспільства. У нього потрапляють усі верстви населення. У ньому вчишся дипломатії, адже, природно,що не всі люди, яких ти там зустрічаєш приємні тобі у спілкуванні. У таборі я багато у чому змінив свої погляди. Зрозумів, що люди мають право на свою думку. З нею можна не погоджуватися та сперечатися, але не можна не поважати. Той, хто не поважає думку іншого не гідний поваги. А ще зрозумів, що для мене найвищим моральним задоволенням є допомога іншим. Якщо не ділом, то словами ― точно. Бо світ кулеподібний, усе повернеться у спину. І добро, і зло. При чому зло ― у десяти-, а то й стократному розмірі. Добро ж навпаки ― повертається тільки десятою чи сотою частиною. А отже добра треба творити в десятки, в стократ більше. Звичайно ж, я не прагну бути якимось праведним ченцем, що сповідує постулат про дві щоки. Більше із Біблії мені подобається фраза “Око за око, зуб ― за зуб”. Я вмію робити людям боляче. Не фізично ― морально. Фізична біль швидко минає, рани затягуються й зникають, залишаючи по собі, та й то лише інколи, шрами. Біль душі не загоюється ніколи. Вона може зменшитися з часом, або увійти у звичку. Але моральна біль ніколи не зникне. Я усвідомлюю, що мені теж можуть робити боляче інші люди. Нехай ― це мене загартовуватиме, я буду усе менше перейматися через неприємні відчуття на душі. Так, це деякою мірою моральний мазохізм, та в даному випадку він у якійсь мірі на користь…
Та ближче до справи. Усі наступні дні пройшли як по одному сценарію ― підготовка до першого вересня, репетиції свята " Перший дзвоник ”, де я був ведучим, вечорами ― посиденьки у місці з мелодичною назвою ― “Крематорій”, що скорочено звався “Кремом”. З компанії, що там постійно проводила час, до душі мені припали троє. І, як не дивно, всі ― дівчата. Ні, ніяких непристойних думок з приводу них не було, навіть близько! З ними було дуже цікаво спілкуватися ― усі троє письменниці, себто у чомусь рідні душею люди. Певне, вони були останніми бітниками на усій земній кулі. Останніми справжніми бітниками 21ого сторіччя. Звали їх Виделкою, Агатою та Кумою. Вони на перший погляд здалися мені неймовірно цікавими співрозмовницями. Перше враження виявилося вірним. Ми з ними достатньо швидко потоваришували, а згодом – здружилися. Ніколи досі у своєму житті я не зустрічав своїх однолітків, що настільки захоплені справою, яка не цікава майже нікому у всьому світі. Однолітків, що напам‘ять читають Маяковського та Жадана, слухаючи Дженіз Джоплін або «Мєльніцу». Дівчат, яким взагалі ВСЕ ОДНО, як на них буде реагувати соціум. Головне – щоб їм самим було комфортно у світі, що вони самі собі створили. Цей маленький світ, звичайно ж, має дещо спільне із реальним. Він сам майже реальний. Та до нього немає входу та допуску звичайним людям, не романтикам-асоціалам. Я поважаю їх. Тому, що вони не підлаштовуються під світ, але й не намагаються його змінити під себе. За те, що їм байдуже до усього, що їх не торкається у даний момент. За те, що пишуть виключно заради себе. Я увійшов до їх світу. Світу, з якого можна вийти тому, що тебе у ньому ніхто не тримає. Ніхто не став би у такому разі тобі чимось докоряти. Але якщо ти ЗРОЗУМІЄШ дівчат-зодчих цього світу, то тобі просто не буде сенсу звідти іти. Їх світ – єдина біоенергетична система. Таке враження, що їх (кожної окремо) немає. Вони знають одне одного роками, а тому здогадуються про що йтиметься мова не з півслова, а скоріше з півдумки. Для них дуже мало значить поняття амбіцій. Для них, як і для мене, гроші – не мета, а спосіб її досягнення. Жодна з них (як мені здається) навіть не намагається мріяти про пристойну роботу з великою зарплатнею, про заможного чоловіка, власні машину, квартиру та інші матеріальні блага та принади. Головне для них (знову ж таки на мій погляд) ¬-- їх власна субкультура та творчість. Пишуть вони не те, щоб погано, але незвично. Незвично для широкого загалу. Та у компанії їх розуміють.
Одного вечора я як завше йшов у напрямку «Крему». Там мене чекали знайомі (їх було більше) та друзі (їх було менше, та саме заради них я йшов туди). У кишені – синій папірець із водяними знаками та портретом Богдана Хмельницького на лицевій стороні. Більше грошей брати немає сенсу: скільки б не узяв – все одно буде мало. Се ля ві, як кажуть на берегах Сени та Луари. Коли я прямував повз один із житлових будинків, мене перестрів якийсь старий і промовив ніби у пустоту, та дивлячись на мене: «Стережися тих, що прагнуть бути близькими тобі – вони принесуть лихо. Будь поряд із тими, котрі не нав’язуються – ви допоможете одне одному у скруті. Та не тут і не зараз!».
-- Щоб це могло означати? – міркував я дорогою. У пророцтва ніколи особливо не вірив, як і у всіляку містику. Та все ж що це: марення міського юродивого чи осяяння, що прийшло невизнаному пророкові. До речі, де цей старий? На вулиці не так багато людей, а його не видно. Таке враження, що крізь землю провалився, у безодню якусь. Точно містика… «… не тут і не зараз!». А коли й де? Чому зразу не розповісти? Мовляв ось тоді, ось там чатує на тебе, хлопче, небезпека. Стережися її і не роби того й того, бо буде тільки гірше. А то кажуть ці пророки одними загадками. А ти тим часом розшифровуй та відгадуй. Теж мені «Що? Де? Коли?» знайшли. Я, між іншим, не знавець усіляких там пророцтв!!!
Мозок, що був переповнений цими невеселими думками, й не помітив, як ноги доправили мене знайомою дорогою до місця, де я проводив посиденьки регулярно вже десь два-три тижні. Там вже сиділи мої знайомі, з якими я привітався. Потім прийшли ще люди. І тоді вже стало не до розмірковувань про нещодавню дивну зустріч.
Про старого я згадав через декілька днів. На Майдані Незалежності, у натовпі, я угледів його спину. Принаймні, мені так здалося. До речі, забув описати свого «знайомого». Особа, як то кажуть, надзвичайно колоритна: у чорному довгому (майже до самих п’ят) плащі, зросту вище середнього, із сивим, навіть неприродно білим, волоссям, що спадало на плечі. Також із юрми його вирізняли борода та вуса. Довгі, як у справжнього козака. Закралася думка: і що він від мене хоче? Та скоро я про усе це забув. А дарма!
Все йшло так, як і мало йти. Наближалось 1 вересня, День Знань, останній навчальний рік у ліцеї. Перед усіма нами, майбутніми випускниками, відкривалися нові горизонти дорослого життя. Всі ставили собі одне-єдине спільне питання, та відповідь була у кожного своя. Питання звучить, звучало й звучатиме однаково для усіх поколінь – куди йти навчатися після закінчення школи, ліцею або ж якоїсь гімназії? І тут, як писав поет:
У кожного своя доля, і свій шлях широкий…
Кожний обирає ту професію, яка є покликанням, до якої прямує душа. Це в ідеалі. А у реальному житті все інакше: деякі професії взагалі непотрібні. Хоча вибачте – невірно висловився. Деякі професії не популярні та не престижні, та вони потрібні. Ніхто зараз не мріє бути міліціонером, вчителем чи бібліотекарем. У наслідок цього до органів внутрішніх справ йдуть ті, що після армії не втупили до вишу. До міліції великих міст – провінціали, метою яких є отримати хоча б тимчасову реєстрацію у мегаполісі. Як наслідок – правоохоронець у суспільстві ― людина, яку не поважають, але сміються над нею. У школі бракує викладачів, а бібліотеки поступово, але впевнено поступаються Інтернету, в якому можна при наявності бажання знайти усе, що завгодно душі. Натомість люди тисячами отримують професії фінансистів та правознавців, які вже років зо п’ять не потрібні. Усі прагнуть опинитися біля «живих» грошей. А егрегор грошей не шкодує жодну людську душу – він змінює її, вичавлює з неї усі інші прагнення окрім прагнення до додаткових заробітків. Людина перестає бути людиною. Вона стає машиною, для отримання прибутку. Накопичення грошових одиниць безцільно, щоб було, незважаючи на людей, через долі яких доводиться переступати. Таких особин не назвеш «працеголіками», адже вони працюють не через любов до професії. Їх не назвеш людьми, що хочуть жити гарно, бо коли у них з’являються машини, вони починають заробляти на квартири; коли з’являються квартири – вони заробляють на заміський будинок; коли є й він, починають заробляти ще на щось… Їх не цікавить кіно, театр та література. Їх друзі у реальності та уві снах – відсотки, ставки, витрати(у кошмарах), та прибутки, прибутки, прибутки… У якійсь мірі у цьому векторі живе все наше суспільство. У світогляді, що радить знищ, розтопчи, переступи через особистість, вбий, зрадь, роби, що можеш – жага до грошей виправдовує все. Ніхто нічого не хоче змінити, бо усіх усе влаштовує. Журналісти пишуть те, що вигідно панам з товстими гаманцями, зводячи наклеп на людей, невигідних господарям за тими чи іншими причинами. А ті, хто не хоче писати брехню чи кидати у суспільство «качок», або ж не можуть через свою принципіальність знайти постійну роботу, або ж взагалі не працюють. Адже не може працювати людина з кульовим пораненням у голову чи до смерті забита якимись «відморозками» (вибачте за жаргон, та іншого визначення знайти не знайду. Тому що не намагаюся, бо прагну називати речі своїми іменами).
За усіма цими роздумами я мало не пройшов повз трамвайну зупинку, з якої маленька червоно-жовта модель потягу мала наблизити мене до рідної домівки… Вдома я відчув, що за день достатньо сильно втомився. Тому майже відразу після вечері ліг спочивати.