http://knigavmeste.bestff.ru/ Копилка идей ru-ru Fri, 19 Mar 2010 00:55:12 +0300 MyBB/mybb.ru http://knigavmeste.bestff.ru/viewtopic.php?pid=7#p7 <p>Собственно первоначальной идеей было фэнтэзи, которое базируется на встрече двух по внешности идентичных пар персонажей, одна из пар (первоначально - &quot;современная&quot;) попадает в мир, родной другой. И там, например, помогает разрешить определенные проблемы и задачи того мира (может, еще чьи). Все корректируется. Просто интересно что может из всего этого выйти</p> mybb@mybb.ru (Ekten) Fri, 19 Mar 2010 00:55:12 +0300 http://knigavmeste.bestff.ru/viewtopic.php?pid=7#p7 http://knigavmeste.bestff.ru/viewtopic.php?pid=6#p6 <p>Вулицею неспішною ходою йшла барвиста міська ніч. Не та, що знаменує кінець денних клопотів і необхідність відходу в обійми Морфея, а та, що символізує зміну характеру клопотів. Крізь сірі потоки тих, хто закінчив робочий день і тих, хто тільки його починає йшла дівчина. Нічим собі непомітна, найзвичайнісінька дівчина, схожі на неї бігають містом тисячами. В очі лише одразу кидався дуже пригнічений та похмурий настрій, що його виказувала вся її постать. Хтось з сторонніх, якщо б він звернув увагу на дівчину, скоріш за все подумав що це просто якесь чергове створіння зі звичайними для підлітка проблемами на кшталт: мене ніхто і в гріш не ставить і таке інше. Дівчині було все одно що про неї хтось подумає. Вона ,,усього-на-всього,, прощалася зі своєю мрією. Усього лише. Батьки вирішили що їх дочка вже занадто довго перебувала без усілякого нагляду і це неподобство потрібно припинити. Ну що їм вартувало почекати з батьківським наглядом ще принаймні рік?! Вона би встигла поступити на улюблену хімію і вже не було би навіть мови про банківську справу чи економіку. Ну добре це ще можна пояснити своєрідною турботою, але за що розбили гітару? Невже так жахливо те, що дівчині необхідно як повітря хоч якось проявляти себе, що вона здатна щось створювати? ,,Ти повинна отримати належну, гідну освіту! Ти не докладаєш достатньо зусиль для цього, інакше в тебе не було б часу на усілякі дурниці, на кшталт бренькання на гітарі! А якщо ти поступиш на економічний в тебе буде постійна копійка в кишені! Ну чого ти, зрозумій: це дуже цікава справа…,, Вона не витримала…</p> <p>&#160; &#160; *&#160; *&#160; *</p> <p>Так, я не витримала. Останньою краплею був хрускіт моєї гітари на коліні батька. Я просто спокійно і без слів відвернулася від батька, що продовжував щось мені розповідати про блага, які дає банківська справа, взяла рюкзак, який я так і не розпакувала після прогулянки за книгами і вийшла з квартири, обережно і без грюкоту зачинив двері. Ну що ж, я скоріш за все повернусь, але не сьогодні. <br />Так, а тепер потрібно вирішити куди дівати свою тушку на ніч. Друзів, які могли б надати мені притулок на ніч, в мене немає. Здається. Хоча ні, є така людина. Моя давня подруга, що з нею ми ще у пісочниці вели затяжні бої на дитячих лопатках. Вона зараз повинна бути на другому курсі інституту, і живе здається сама, без батьків. Угу, залишилося лише подзвонити їй та сповістити радісну звістку що до неї прямую я. Залишається лише сподіватися на те, що вона не скаже мені йти за дужої цікавою адресою.<br />Я набрала номер Аліки. Мені відповіла лише тиша, що зрідка розривалася неприємними довгими гудками. Нарешті до вельмишановної панни Олександри дійшло, що до неї дзвонять. І вона нарешті взяла трубку.<br />— Так, слухаю, щось сталося?<br />— Як завжди ти вгадала. — Трохи зніяковівши, відповіла я — Ми з батьками ущент побили глеки і я пішла на деякий час з дому...<br />— І тобі ніде переночувати, сиротинко ти моя?— Трохи насмішливо закінчила за мене Аля.—Я права?<br />— Угу. — тільки і зуміла видавити з себе моя многословність.<br />— Звичайно, хіба я зможу кинути тебе на призволяще? Все чекаю на тебе.<br />— Дякую тобі велике!!!—В мене наче камінь з душі впав. — Вже їду, буду приблизно за сорок хвилин! — сказала я, і відключилась. Чудово! І не треба шукати більше куди б приткнутися. Тільки єдина неприємність: вона живе майже на іншому кінці міста. Це мені спочатку своїми ніжками, потім на тролейбусі, метро і знову ніжками. Ну нічого, що я зовсім слабка, чи що? З такими думками я повільно пішла по напрямку до найближчої зупинки. Ну яка ж я дурна!!! Замріявшись, не почула позаду себе чиїсь кроки. Забула, що район не дуже спокійний, і молодій дівчині у вечірній час ходити по погано освітленим вулицям категорично забороняється. На грішну землю мене спустив чийсь доволі грубий оклик.<br />— Дівчино! Постійте дівчино! Можна з вами познайомитись?—Не дуже тверезий молодий чоловік нетвердою ходою наближався до мене.—Куди ж ви така гарна так поспішаєте?<br />Мені стало огидно від одного його вигляду. Ну не витримую я коли людина не в змозі не те що втримати себе в руках, а й банально втриматись на ногах. Просто не розумію навіщо доводити себе до такого стану. Але стою перед фактом, і мені потрібно якось від цього факта здихатись. <br />— Що ж ви така сувора? Не вже не маєте змоги приділити мені хоч трохи уваги? — Так я знову відволіклась, а оце хто знає що вже досить близько. <br />— Ну ти що зовсім глуха, чи що? — Я відчула, як на моєму плечі стискається чиясь рука — Я з ким розмовляю?<br />Якби він був трохи менш не тверезий, то помітив би мій судорожний рух до кишені. Але на моє щастя це було не так. З силою вдаривши його зажатими у долоні ключами в сонячне сплетіння, від душі, вклавши увесь свій страх , додала ще коліном у найболючіше для чоловіків місце, я з найбільшою доступною мені швидкістю припустила до зупинки.<br />Мені було дуже, дуже страшно. Мабуть я ще в житті ніколи не лякалась. Стоячі на зупинці і чекаючи на тролейбус, я намагалася заспокоїти подих і зробити так щоб не сильно було помітно як я тремтять в мене коліна. Ну чому це все сталося саме зі мною і саме в цей час?! Звичайно мені ніхто не відповів.<br />Під’їхав тролейбус. Як завжди цей час в транспорті дуже багато народу. Мені подобається їздити в громадському транспорті. Це заспокоює, як би це парадоксально не звучало. Абсолютно незнайомі люди яким ти абсолютно нічого не винний і вони нічого не винні тобі. Крім того при такому скупченні люду всі намагаються строїти з себе надзвичайно втомлених, загружених роботою людей, і побоюватися тільки за вміст своїх кишеней. Цікаво, а чому люди так не люблять, я би навіть сказала бояться, погляду. Ну що поганого в тому що мені подобається просто роздивлятися такі різні обличчя людей, що мене оточують? Ну ось, хлопець під тяжкістю мого погляду починає знервовано і, як йому здається, непомітно оглядати себе, шукаючи що ж могло привернути в ньому мою увагу. Чи то ґудзик відірвався, чи то в фарбу десь вліз. Не буду бентежити бідолашного хлопця, до того ж ми під’їжджали до моєї зупинки. <br />Зайшовши до вагону метро я, як завжди, почала роздивлятися пасажирів. Та ось мої очі затримали свій погляд на знайомій книжці, що її тримав якийсь хлопець. Рідна сестра цієї книги спочивала зараз у мене за плечима у портфелі. <br />За звичкою я почала роздивлятися хазяїна даного примірника. Н-да, такі вражаючі постаті мені ще не траплялися. Високий, незграбний, зі скуйовдженим, волоссям, що закривало шию. За сутулою спиною висів чохол для гітари, на лівому плечі — сумка із зображенням соліста однієї з моїх улюблених груп, що звалася &quot;АлісА&quot;. Навушники, якими були затулені вуха, відверто натякали оточуючим, що їх власник знаходиться у якомусь іншому вимірі.<br />Відволікшись на споглядання цього індивідуума, я не звернула уваги на те, що теж стала об'єктом ретельного вивчення. Хлопець чомусь підійшов дещо ближче, при тому не відволікаючись від читання книги. Я вже збиралася виходити із вагону метро на черговій зупинці, як зрозуміла, що хлопець стоїть поряд зі мною. Потяг зупинився, вагон розчинив свої двері і я вийшла на перон станції. Біля ескалатору хлопець, який (як я вже потім зрозуміла) йшов за мною крізь людську стрімку ріку через усю станцію, все ж вирішив звернутися до мене. І той оклик відрізнявся від вищезгаданого як пір'їна птаха відрізняється від дюралюмінієвого листа на крилі чи фюзеляжі літака.<br />— Дівчино, зачекайте, будьте ласкаві! Приділіть мені хоч півхвилини свого, без сумніву, дорогоцінного часу! — у його гучному, не надто приємному голосі чулися (може мені примарилось?) благальні нотки.<br />— Я… Я вас уважно слухаю. — зупинилася я з деяким острахом. Не мала я віри до охочих познайомитися зі мною на вулиці. Вистачило одного разу. Та молодик підходив все ближче. Тепер я мала змогу роздивитися кількаденну щетину на його щоках і очі, в яких побачила втому та надію. Він мені сподобався, принаймні на перший погляд. — Що вам треба?<br />— Розумієте, я тільки-но зрозумів: якщо я наразі з вами не познайомлюсь, то ще довго буду жалкувати. Мене до вас ще у потягу неначе магнітом притягнуло. Щось мені підказує, що ми з вами у чомусь схожі. Мене Андрієм звати. А вас? <br />— Марією. Мене ви здивували, молодий чоловіче. Давно не зустрічала настільки ввічливого хлопця. — Він подобався мені все дужче і дужче. Мені закортіло познайомитися з ним дещо ближче. Та, напевно, цей хлопець, не зважаючи на свою якусь вроджену (скоріш набуту, але давно) інтелігентність, схожий на всіх моїх колишніх залицяльників, які намагалися познайомитись у транспорті чи на вулиці. Повинна визнати, що ніяких приємних вражень у житті вони не додавали. Тому треба поки бути обережнішою. А чи не замилює він мені очі?<br />— Маріє, дозвольте одне питання. А точніше, мабуть, два. ¬¬¬¬-- Хлопець, запитавши свою нову знайому, зацікавлено дивився на неї.<br />— Ну задавайте, якщо сильно хочете. Не страшно буде, коли відповім?<br />— А у вас гарне почуття гумору! Питання перше: ви кудись квапитесь? <br />— До подруги, хочу в неї переночувати. Та й не бачилися давно… -- відповіла я. Не хотілося все ж таки відкривати усю правду відразу, бо хто знає, як він на це відреагує… І про що почне міркувати, коли дізнається справжню причину її подорожі до подруги у інший кінець міста. І тут я згадала, що новий знайомий щось казав про два питання. – Так що до ще одного питання. Яким буде воно? <br />— Чи так сильно ви поспішаєте, щоб приділити хоча б годину на те, аби провести її у моєму товаристві? <br />— А Ви, юначе, доволі нахабний… Навіть дуже. — Ні, так не можна, не можна, він ще не знайомий, ні… -- Звідки я знаю, що у вас на думці? Можливо хочете лише скривдити нещасну дівчинку…<br />— Як ви могли таке подумати. Гаразд, якщо ви мені не вірите, то є інша пропозиція. Давайте я проїдуся з вами до дому вашої подруги. Допоможу із торбиною, побалакаємо… Тим більше пізно вже… Дівчина без супроводу – гарна тим більше – для нетверезої худоби краще і не вигадаєш. Нумо, погоджуйтеся<br />— Гаразд, гаразд, вмовили. – Сказала я, все одно більш кепсько за сьогодні бути вже не могло. – Ризикну. Нам туди.<br />І неспішною ходою ми пішли у напрямку дому, де жила моя давня подружка. Хоча йти було далеченько, та шлях ставав барвистим і легким через постійні теревені мого нового знайомого.<br /></p> <p>Ранок видався задушливим. Волога стовпом пари стояла біля вікон, де прокинулася Ане. Хмари вказували на близькість дощу та багато неприємностей. Сьогодні вона побачить свого нареченого, сьогодні буде сватати рибацького сина. Сьогодні вперше спілкуватиметься з простими людьми не з високого балкону княжого палацу, а стоячи поряд, на одному рівні з ними. І ще одне питання хвилювало молоду князівну: чи діє на неї стародавній звичай, чи має вона йти до монастирю у разі відмови цього рибака-селянина на ній одружитися? Чи для князів звичай – не закон? Але про це вона дізнається потім. Покликавши служницю дочка Торона одяглася та причепурилася і віддала наказ виїжджати до рибацького поселення. На зустріч своїй долі. А за кілька годин по вулицям сполоханого селища біля Великого озера лунав гарно поставлений голос мажордома палацу:<br />— Вітайте Велику княгиню Ане Торонську з почтом! Вітайте майбутню правительку, спадкоємицю престолу, жителі селища! </p> <p>Церемонія запрошення у дім (воно ж сватання) являло собою достатньо просту річ: вдягнена у найкраще вбрання дівчина із двома дружками крізь усе селище (у місті – увесь квартал) іде до дому парубка, якого хоче бачити своїм чоловіком. Вже біля хвіртки процесія (родичам та просто споглядачам не забороняється супроводжувати наречену, адже потрібні свідки згоди або відмови) зупиняється і наречена тричі стукає, привертаючи увагу мешканців дому. Найчастіше хвіртку відчиняє мати парубка, або ж сестра – найстарша жінка у домі. У разі відсутності в домі жінок вхід до господи залишаються відчиненим навстіж і старший чоловік у домі тільки з хати дозволяє зайти.<br />На подвір’я першими заходять дружки, які питають чи є у господі парубок красивий статний та хазяйновитий, про якого мало не все селище торочить і у чоловіки усі дівчата взяти хочуть. <br />Відтак першими на подвір’я звичайного будиночку рибалки Екта зайшли головна (мабуть тому, що єдина) фрейліна та компаньйонка княжої доньки Маро’ та її доглядальниця та покоївка Ктара. Й та і інша знали звичаї князівства. Тому на вірно задане питання Ект відповів як і вимагав звичай, мовляв немає тут нікого, люди помиляються і живе тут не такий уже і добрий, статний та хазяйновитий, а лише звичайний парубок, прямо таки найзвичайнісінький. Тому такій добрій та гожій дівчині варто було б пошукати кращого кандидата. Тоді дівчина заходила сама і прохала вийти парубка на рундук його хатини. Аби хоча б подивився на ту, яку відсилає ні з чим. Тоді вже власне хлопець, якого сватають, за звичаєм каже, що дивлячись на таку красу і знаючи, що ця дівчина хазяйновита, вважає, що він не гідний навіть крихти уваги. Тоді вже, на третє запрошення, хлопець виходить на ґанок. Тоді дівчина запрошує парубка до своєї господи. І в разі його згоди вже нареченими вони йдуть до священика, який вже узаконює їх шлюб перед обличчям Єдиного. Як правило, батьки вже знають що цього року їх сина будуть сватати(з іншої сторони дівчина теж готує частування). І ось тоді починаються гуляння… <br />Тому Ектен навіть не бачив до якогось моменту свою наречену. Та коли він вийшов на рундук, то мало не зомлів від краси княжої доньки. Саме такою, напевно уявлялася йому та, одна, єдина і неповторна… На якійсь час для нього перестало існувати усе навколо і Ектен навіть не почув запрошення.</p> <p>Ане стояла на бідному ґанку рибацької хатини і чекала. Чекала невідомо на що. Зараз має вийти цей &quot;дивний&quot; парубок. Яким він буде? Що являтиме собою той, з ким доведеться разом жити? Єдиний, за які провини випало таке на її долю? Війна, заміжжя… За декілька днів надто багато подій. Та про це треба поміркувати потім. Хтось виходить із хати…<br />На ґанок вийшов мало не двометровий юнак зі скуйовдженим смоляно-чорним волоссям. У звичайній простій сорочці. Звичні для селян штани грубого покрою підперезані поясом. На обличчі, а точніше на вилиці, фіалкове нагадування про нещодавну зустріч з двома односельцями. Нічого особливого, здавалося б… Але очі… Вони загарбували усю увагу, наказували слухати себе та свого господаря. Вони були повні-повнісінькі якоїсь мудрості, не по роках розумні чи що… Вона, як не банально б це лунало… Перелякалася від цих очей, в неї з'явилася якась агресія по відношенню до бідолашного Ектена. Щось з ним, на думку доньки Торона, було не так. Але обов’язок є обов’язок, як треба кликати його у чоловіки, то так воно й буде. А там подивимось – сказала собі наречена. І вже вголос продовжила – Товаришу-брате, красивий та статний, запрошую тебе чоловіком стати, у дім мій увійти господарем та помічником батьку моєму від зараз і по всяк час зі мною життя своє ділити, всі труднощі та принади його? – здається, усе правильно сказала, дякувати Світлому. Тепер залишається чекати відповіді…</p> <p>Я розмовляв, розмовляв, розмовляв… Дякувати Богові та добрій пам’яті – у мене в арсеналі було надзвичайно багато цікавих, дивних, фантастичний, та переважно веселих та смішних історій. Я набрид вже, напевно, своїй новій знайомій тим, що постійно точу ляси, але нічого з собою зробити не можу – я такий, який я є, і іншим бути не збираюся. Можливо (хоча б надзвичайно не хотілося) це буде наша перша і остання прогулянка. Можливо мене просто відішлють якнайдалі, та про це не хочеться навіть міркувати… Будемо сподіватися на краще.<br />Марічка видалася дуже цікавою співрозмовницею. Хоча знав я її дуже мало, але якесь відчуття спорідненості внутрішніх світів… Воно мені спокою не давало. Таке буває рідко, достатньо мало людей можуть мене зрозуміти та підтримати… Хоча це не важливо. <br />Виявилося, що ми читаємо однакову літературу, слухаємо однакові стилі музики… Нам було про що навіть мовчати.<br />Ми йшли, не помічаючи майже нічого навкруги себе. Місяць виблискував своєю повнотою, поводячи себе достатньо дивно – він частково ховався за хмарами, ніби споглядав на грішну Землю і йому було соромно перед Ним. За те, що допустив. За те, що він, один із наглядачів за дорослими дітьми, створіннями, що населяють планету, не зміг нічого протиставити жорстокості та користі, яку виховали у собі самі люди…Ми йшли майже над водою, фактично берегом Дніпра.<br />Як красиво споглядати величний Борисфен надвечір! Майже суцільна, в’язка темрява зелених схилів, величний Володимир - хреститель, що просто ніби висить над пагорбом. Лаврська дзвіниця, яка біло-золотавим ліхтарем Віри, своєю банею, затьмарює недоречні та незграбні пам’ятники періоду варварської величі – епохи соцреалізму. Залізно-сталеві пам’ятки, що мали б символізувати могутність радянської імперії, зараз виглядають щонайменше недоладно. Навіщо було калічити величні пагорби Дніпра-Славути величезною тіткою з мечем та щитом? Так, це представлялося як пам’ятник Матері-Батьківщині. Але ж з давніх-давен матір – найчуттєвіша, найлагідніша, найдобріша… Саме такою її змальовує народ. Такою, а не залізною леді із страшним кутастим обличчям! Складається враження,що киян та гостей міста радянські архітектори вирішили налякати… При тому на все життя. Це ж треба було комусь ТАК не любити матір… Інша &quot;велична пам’ятка&quot; – арка &quot;дружби народів&quot;.Спробую пояснити для людей, що або зовсім не бували у центромісті Києва, або ж (на щастя для свого естетичного смаку) не бачили цього витвору архітектурних збочень радянської епохи. Це півколо, зроблене із чи то заліза, чи то сталі, діаметром метрів 30. Виконана у вигляді веселки. Під нею стоять два перекачаних бодібілдера (за задумкою мали б бути робітник з селянином) і тримають якусь бляху (орден скоріш за все). А поряд козак, московський боярин та два &quot;братні&quot; народи, що усіма своїми кам’яними обличчями демонстрували жагу до об’єднання…<br />Та думки мої були занадто далеко від усіх тих справ днів, що давно вже минули. Я все більше розумів, що відпускати її я не хочу. Та й не відпущу. Принаймні зі своєї напівзруйнованої душі. Напівспаклюженої, не вартої й крихти її уваги, сплюндрованої, але живої та нескореної душі, що має здатність кохати. Так, ще має. Поки що, напевно… Я читав вірші. Я мало що вмію в цьому житті, але я здатен декламувати. Мабуть, це набридло їй ще задовго до того як я з цього приводу тільки почав міркувати. Але що поробиш. Коли я до когось гарно (чи надто гарно) ставлюся на моєму обличчі усе написано. В прямому сенсі уся гамма відчуттів. Це доволі не складно помітити для уважних людей. Чим вони (ці люди) й користуються. Та це не надто важливо, як на мене. Нехай, якщо їм так буде зручніше.<br />І тут на порожній набережній несподівано з’явився мій старий сивий знайомий у потертому плащі…<br /></p> <p>Ект був вперше у житті по-справжньому щасливий. Минуло три дні по тому, як княжна приїхала сватати його до селища. Вчора минув останній день весілля (зазвичай його святкували тиждень, але через ситуацію, що склалася, святкування скоротили), а вже сьогодні він зі своєю дружиною прибув до Лісищ, до резиденції Його княжої Світлості. У той же день, при сватанні герольд оголосив, що Ектен, син Екта у посаг за Ане, княжну Торонську, отримує титул графа Хогрського та владарювання у Хогрі та селищах, що знаходяться навкруг. Оскільки це було зроблено до згоди Ектена, то фактично було уникнено розмов про нерівний незрозумілий шлюб. Все за звичаєм – дочка князя сватає графа. Знать поріднитися бажає зі знаттю, що природно. Ане виявилася дуже цікавою співрозмовницею, він із надзвичайно великим задоволенням вчився в неї. Як поведінці у вищій верстві суспільства, взаємовідносинам між родинами всередині князівства та держави з іншими, так і звичайного володіння зброєю. <br />Ект не знав ну зовсім нічого, що мав знати граф, що виховувався чи то при княжому дворі, чи у віддаленому маєтку свого роду. Але Ане дивувалася тому, як швидко він &quot;схоплює&quot;, немов губка вбирає потрібні знання. Вона вже навіть якоюсь мірою звикла до свого &quot;дивного&quot; чоловіка. Він почав приваблювати її як своїми людськими якостями, так і зовнішністю. Ане було страшно, але здається цей син рибалки починав їй подобатися… Так, саме так. В першу чергу внутрішнім світом. Так, у них було досить багато спільного саме у поглядах на життя, та різниця виховання все одно давалася в знаки… Але все у цьому житті можливо. Тому, мабуть, можливе і те, що син рибалки стане принцом-консортом великої країни. Та тільки колись, коли навчиться усьому, що має знати справжній монарх. А допоки цей незграбний хлопчик з неймовірним хрускотом у, здавалося, усіх суглобах одночасно мав іти на тренування до гарнізонних наставників. Бо справжній правитель має володіти досконало декількома видами зброї – бажаючих посунути князя, звільнивши для себе престол – більш ніж достатньо. Так було, є й буде, напевно, допоки людьми керуватимуть якісь егоїстичні принципи, доки люди міркуватимуть в першу чергу про себе а не про інших… Не сьогодні – завтра повинні дійти до цих місць війська росенів під проводом Кедора.У ці дні без перебільшення вирішується доля всього князівства Торонського. Це розуміли всі, а світлий князь хвилювався ще й дивлячись на &quot;обранця своєї доньки&quot;. Хлопчик пнеться, намагається щось зробити, чомусь навчитися – впертий, одразу видно. Та ще й здібний. Ті, хто його тренують казали, мовляв сили в ударах немає, але системи нападу та оборони запам’ятовує відразу. Спритний, як дідько озерний. Та практики не вистачає… А скоро саме цей хлопчик, рибалка Ект, керуватиме цілим князівством. От тобі й &quot;дивний&quot;… Хотілося б ще дізнатися про тих іноземців, що повинні прийти на допомогу. Скоріше б…<br />Правителя від його роздумів відволік гамір, у якому чулося лише єдине: &quot;Росени!!!!&quot;<br />Почалося…</p> <p>-- Ну ось ми вже майже дісталися до дому моєї подруги – чи то з полегшенням, чи то з жалем сказала Марічка.<br />-- Зрозуміло… Сподіваюся, ти будеш не проти зі мною ще раз зустрітися колись.<br />-- Ні, чого ж? Телефонами ми обмінялися… Дзвони якщо буде бажання.<br />Я знав, що бажання буде. Тому довів Марію до сходів, фактично до домофону. Коли збирався прощатися, почув голос того сивого:<br />&quot;Ви скоро розстанетесь навіки, але коли зустрінетесь, то ніколи більше одне одного не відпустите.&quot; До мене обернулася Марія і я побачив у її очах подив змішаний з нерозумінням. <br />-- Що це було? Точніше хто? І що він мав на увазі? – кількість питань зростала у геометричній прогресії. Це й зрозуміло… Мало хто витримає і не здивується подібній фразі. Та що я їй міг пояснити за умови, що сам ні дідька лисого не розумів…<br />-- А я й сам не знаю. Певно якийсь міський юродивий. Або нетверезий. Що, мало таких містом вештається? – Я анічогісінько не міг іншого їй сказати, хоча душа вже починала щось відчувати… Містично це все якось…<br />Я йшов трохи розслаблено, але спокійно та впевнено. Так хижаки після гарного обіду вештаються своєю територією. Аби всі хоча б думали що ти небезпечний. Як не дивно, ніхто й не намагався причепитися зі класичним &quot;Васся, есть пару мелочі и ціхара, га?&quot; чи &quot;Ти шо музикант, есси гитара с тобой?&quot;. Ну й дякувати Творцеві – ніколи не визнавав фізичного шляху вирішення проблеми, та й битися особливо не вмів ніколи… <br />Тепер треба прямувати додому. Збирався сьогодні в підземному переході пограти, грошиків підзаробити трохи, бо ж у батьків постійно прохати незручно вже. Але вже пізно, вже сутінки, майже темрява… Люд поховався по домівках, прилаштувався до блакитноекранних дебілізаторів вживати ту купу бруду та брехні, яку виллють зі студій медіаконцернів у вуха та мізки (в кого вони ще залишилися). Треба додому. Допомогти матері чим зможу, бо хто ще щось зможе зробити. Треба додому. До смачної вечері, то теплої ковдри, до гарячого міцного чаю, до віршів… До мрій та сподівань. Треба додому. Треба додому…<br />У метро майже повно…Чохол не вміщається в вагон, ризик гриф зламати великий… Та поперед себе вдалося гітару встромити у вагон, мало не &quot;залишивши&quot; частину рюкзаку назовні. Байдуже – на наступній зупинці його врятую… Додому! Писати!</p> <p>&#61485; Ну, швидко розповідай хто цей юнак!!! – Аліка. Таки чекала мене, майорила фактично біля вікна, видивляючись мене у сутінках. – Ти їхала замість години дві з половиною! За цей час люди з передмістя дійти сюди можуть! Хто це? Твій хлопець? Чого я про нього не знаю?<br />o Почалося… Моє особисте життя для неї – вічна загадка. Ця дівчина встигла відбити хлопців у всієї компанії почергово. Крім мене… Бо якось намагалася їх не знайомити. Саме через цю &quot;чудову&quot; рису характеру подруги полюбляла вона робити хлопців подруг своїми. Використовувати і кидати. І так постійно… При тому хлопці самі йшли. Як прокляття, чи щось таке…Ні, розповідати не буду, зась… Шкода хлопця… Теж на вудку потрапить, не приведи Господи!<br />&#61485; А яка різниця? Тобі що? Давно нікого не зваблювала? Навіщо тобі ще один? Для колекції? – Я мов з ціпка зірвалася. Щось найшло на мене, навіть не знаю. Чому я так ним переймаюся? Він же ніхто, знайомі ледве-ледве… І немає приводу, жодного приводу цьому. Але… Як же чомусь хочеться його побачити…<br />&#61485; Гаразд, гаразд, тихо… Все нормально, заспокойся. Ніхто в тебе відбивати не буде. І зваблювати я теж нікого не збираюся. Відразу видно: хлопець до душі припав. Отже хай щастить, подружко в особистому житті нарешті. А то лише ідіоти трапляються…Не варті тебе.<br />У дворі багатоповерхівки стояв сивий чоловік у плащі й таємничо усміхався. Доведеться вам, дівчата ще побігати по світу і світах…</p> <p>Росени!!! В Лісищах потроху починали панікувати. Вороги за тридцять верст, а війська тільки частково ладні дати відсіч. Звісно ж командири віддали наказ щодо сухого закону у війську, але околиці Хогру, де селище й знаходилось, славилися міцними яблучними та сливовими винами ще, мабуть, до виникнення князівства як такого. Ті, хто був у місті звичайно ж покуштували. Та й городяни залюбки частували вояків-спасителів… Загалом багацько парубків-вояків було в стані, що тяжко назвати хоча б пристойним. А тут військова тривога, набат… Протверезіли всі майже миттєво і за півгодини увесь гарнізон був на стінах фортеці. Варилася смола та дьоготь, готувалися катапульти, підвозилися &quot;палаючі кулі&quot; – великі просякнуті смолою солом’яні сфери, які підпалювали та кидали за поспіхом зведені укріплення навколо самого селища. Усіх жителів з околиці вже розмістили у містечку. Всі готувалися до бою. <br />Ектен з Ане сиділи у штабі війська як на голках. Як новоспеченому графу, так і його дружині хотілося якось допомогти війську, захисникам міста, бути на стінах укріплень… Та їх надійно охороняли, на подвір’ї стояли вже осідлані коні, аби у випадку поразки княжого війська доправити спадкоємицю престолу у столицю. У війська була єдина задача: протриматися ще день-два, допоки не прибудуть основні сили, які перебували на марші й рухалися з максимально можливою швидкістю. Та все ж перший бій мав початися без них. <br />На усю околицю зазвучали сурми, що сповіщали про початок бою. Охоронці на стінах приготували щити, викотили останні розпечені діжки, стрільці перевірили востаннє сагайдаки та стріли. Торон був готовий дати відсіч зраднику Кедору та його війську. </p> <p>Я прокинулася біля Аліки. Все ж таки вчора заснули вдвох на одному ліжку, ледве встигнули після розмови побажати одна одній доброї ночі. Враховуючи те, що приїхала я до неї вже пізно ввечері і розмова була цікавою, то замовкли ми десь о другій ночі, якщо не пізніше. Але чомусь мені не спиться. Тобто навіть не так – досить міцний сон раптово перервався й мене неначе викинуло в реальний світ. З не дуже приємним відчуттям тривоги. І таке враження, що щось має статися зі мною та отим хлопцем, Андрієм, що вчора мене сюди доправив. Обережно, аби не прокинулася Аліка, я встала і навшпиньки пішла до кухні готувати каву. За звичкою подивилася у вікно і ошелешений погляд залишила там. Внизу на ослінці сидів мій вчорашній знайомий…<br />Таке враження, що там він й залишався цілу ніч, бо, як я зрозуміла, жив він на іншому кінці міста й аби в цей час палити під вікнами&#160; Аліки на ослінці, він мав прокинутися щонайменше години зо дві тому. А за умови, що зараз літо, то це було невиправдано рано. І їхати сюди… Навіщо це йому? Невідомо. І взагалі, знавець чоловічих душ та характерів наразі спить сном немовляти… Та невідомо в кого вона перетвориться за умови, якщо прокинеться не з власної волі. А порада її потрібна… Навіть дуже.<br />Мабуть мають рацію ті, хто каже що думка матеріальна. Бо не встигла зваритися кава у турці, як за моїм плечем почувся голос подруги.<br />&#61485; Ну що, підняти підняли, а розбудити забули? Чого немов уві сні у вікно дивишся? Кава чекати не буде – побіжить, шукай її потім…І чого там вже зранку ціка-во-го? – Аліка все ж визирнула у вікно і побачила парубка. – І що ти збираєшся робити?<br />&#61485; Незнаю… Все ж прийшов… Гаразд. Йди до душу. З твого дозволу я запрошу його. Не все ж людині на вулиці сидіти. <br />&#61485; Гаразд. Вмовила, дзвони йому. Не через двір кричи – не хочу аби всі сусіди знали…&#160; <br />Я сидів й знищував вже, здається, п’яту цигарку за хвилин двадцять… Коли вона вирішить&#160; вийти? Й чи вирішить взагалі. А якщо й посвятить цю вулицю своєю присутністю, то чи захоче згадати учорашнього випадкового знайомого?<br />Тут раптом з*явився&#160; музичний фон – гарнітура від телефону була ввімкнена – хтось дзвонив. Дивно, матері сказав, що буду десь ввечорі… <br />Виявилось, це дзвонила вона. Дзвонила та пропонувала йому… Піднятися до неї&#160; (до її подруги) додому. Внутрішній голос як завжди підкинув сумнівів: не йди, мовляв, хлопче туди – бозна що їм треба… А імпульсивна натура наголошувала на тому, що краще скоїти та жалкувати, аніж не скоїти та жалкувати. Бо немає нічого більш прикрого, аніж жаль по невикористаним можливостям. <br />Емоції у мозку з великим рахунком завдали нищівної поразки глузду (він же внутрішній голос).&#160; &#160;Спитав номер квартири та поверх. Спиною відчув якийсь повний подиву погляд консьєржки. Попрямував до ліфту, там – на потрібний поверх. Марія відкрила мені двері та запросила проходити… Насправді була єдина проблема – я й гадки не мав про що має розмовляти з нею. По її очах було видно, що в неї аналогічні труднощі. Та дівчина першою їх вирішила позбутися:<br />- Слухай, а що ти тут робиш? Хтось із друзів поряд живе? – спитала Марія, зацікавлено дивлячись на мене. – Чи справи якісь в цих краях?<br />- Як тобі сказати… Не буду пафосно стверджувати, що приїхав сюди бо так вказало моє серце. Це було б напевно романтично і таке інше але не зовсім правда. Чомусь зранку я вирішив, що маю приїхати саме сьогодні саме сюди. Може навіть це й не я вирішив… Бо ця думка до голови прийшла вже повністю сформульована. Власне і всі причини. Я приїхав і чекав поки ти вийдеш на вулицю, але ти мене побачила у вікно…-- Вигадувати якусь романтичну нісенітницю про кохання з першого погляду і мало не серцеві спазми при потраплянні її в поле зору бажання не було, хоча хто знає, може це і потрібно.<br />- Цікава позиція, навіть дуже цікава. Я б навіть сказала оригінальна, молодий чоловіче. – я обернувся і побачив досить симпатичну дівчину</p> mybb@mybb.ru (Ekten) Fri, 19 Mar 2010 00:50:30 +0300 http://knigavmeste.bestff.ru/viewtopic.php?pid=6#p6 http://knigavmeste.bestff.ru/viewtopic.php?pid=5#p5 <p>3.<br />Ранок прекрасного весняного дня. Ане прокинулася від того, що через легкі гардини з боєм пробивалися сонячні промені. Судячи з кута їх нахилу, сонце вже наближалося до зеніту, а отже сніданок та ранкову гімнастику, а також заняття з точних наук вона вже пропустила. Князівна дуже рідко собі дозволяла подібні витребеньки, але якщо вже вирішувала бути вередливою дівчиною з вищого світу, то, як кажуть, відривалася на повну. Батько виховував дівчину по суворим канонам. Він сам був аскетом, й вимагав обмежених апетитів від дочки. Вона ніколи не вимагала для себе купи фрейлін, чи то пак прислужниць, які б мали допомагати їй одягатися, супроводжувати її скрізь, де б вона не ходила й мріяти, щоб вона подарувала їм щось зі свого плеча. <br />Найближчими для неї людьми є батько й дідусь. Мати Ане, делійська принцеса, була страчена через участь у змові проти свого чоловіка, яку довели документально. Князь Торон дуже страждав, адже кохав свою молоду дружину, з якою вони не прожили й двох повних років. Та доньку ця південна красуня народити встигла. Вродою, якою захоплювались мало не всі чоловіки якщо не князівства, то княжого двору — точно, Ане пішла в матір, а ось характером… Їй завжди казали, що вона повинна була народитися хлопчиськом. Князівні не було рівних у метанні кинджалів та ножів, на стрілецький рубіж з луком проти неї ризикували виходити тільки найкращі стрільці полків гвардії його княжої світлості. Чи сам Торон ХІ, який теж гарно знав стрілецьку справу. З мечем князівна не надто гарно вправлялася, але, напевно, тільки тому, що тримати вона навчилася десь рік тому, коли вона стала здатна утримати цю метрову восьми кілограмову залізяку на простягнутій руці п'ять хвилин. При чому так, щоб рука не затремтіла. А це вдавалося не всякому юнакові у чотирнадцять - п'ятнадцять років. Військову справу взагалі жіночою ніколи не вважали, а тут… Аномалія якась!!!<br />Ане піднялася з ліжка й почала робити комплекс вправ, що допомагав їй розім'ятися після сну. Відразу ж після того, як вона прокинулася, Ане почала розмірковувати про своє найближче майбутнє. Їй вже шістнадцять, настав вік сватання. Кого скаже сватати батько — того й доведеться прохати стати її чоловіком, їй все одно потрібен княжич – консорт. Сама вона з усім князівством не впорається, й намагатися не варто. Тоді хто? Зрозуміло, що батько намагатиметься зміцнити міжнародне становище князівства, а отже наречений буде одним з синів правителів найближчих держав. Можливо й не спадкоємці трону у себе на батьківщині, але все ж принци, або князі якісь там.<br />Княжні було все одно який титул буде носити її наречений. Їй і сама влада була потрібна тільки для того, щоб зробити життя народу, який перейде до неї під руку через якийсь час, кращим хоч на якусь малу, неймовірно малу частинку. Ну що гарного у тому ж росані, цесаревичі? Так, гарний, може навіть і красень: двометрового зросту, з гарною атлетичною поставою, довгим прямим чорним, як пір'я ворона, волоссям. Вправний стрілець, хоча її не переможе. Та у душі в нього тільки жорстокість й жага влади. Він старше за неї на два роки, а може й більше. Через нього вже у монастир пішла неймовірна кількість красунь. Він відмовляв їм під час обряду, прилюдно ображав. І їм нічого іншого й не залишалося… Він думає тільки про свої бажання, про свої вигоди. У ньому, у цьому Кедорі, немає нічого людського. Вона з ним жити не зможе. Батько ж цього не розуміє. Чи просто ставить державну необхідність вище, аніж особисте щастя своєї доньки. Можливо це й вірно. Так, мабуть, й повинен чинити правитель, вірний своєму народові. Про молодшого онука короля Делії, її кузена, й думати не варто було, адже торонський князь ненавидів делійського короля за те, що королівська донька намагалася вбити Торона. Король, у свою чергу, ненавидів князя за те, що той стратив його єдину доньку. Стратив ганебно, повісивши привселюдно на майдані посеред столиці. Хто ще? Та нікого з найвищого світу й немає. Такого, щоб й за віком підходив, й жив неподалік. Вона таких й не знає… А може таких й не було. Здається, що друга думка найближче до істини. Тоді нічого не залишиться, окрім як виходити заміж за підлого нелюба - росенця. Державна необхідність, хай їй грець!<br />Стара служниця – делійка, яка за старою звичкою зайшла у покої княжни зігнутою у поклоні до поясу та не дивлячись в очі господарці приміщення, поставила на стіл тацю із чи то пізнім сніданком, чи то раннім обідом. Звичка так заходити до членів княжої родини у покої залишилася у Ктари ще з часів її прислужування матері княжни, принцесі Акідені. Саме вона так вимуштрувала усіх служниць, пажів, кухарів та усіх, хто забезпечував життя княжого двору, що вони її досі пам'ятають. Пам'ятають і бояться.<br />Ане, яка стояла й дивилася у вікно, на внутрішній двір палацу, який був повністю заповнений звуками брязкання зброї, радісних та болісних вигуків та великою кількості ратників, полку гвардії, охоронців палацу і, за сумісництвом, гарнізону столиці Торонського князівства, Рорту. Її кімнати знаходилися у найвищій башті палацу. З вітальні, однією з багатьох прикрас якої було вікно, що займало собою усю стіну, відкривався неймовірно захоплюючий краєвид. Ане було видно усе місто з його ремісничими кварталами, центральною площею – ринком, вулицями, на яких жила біднота. <br />Місто було побудоване навколо пагорба, що височів над рівниною на добрячу сотню метрів. На цьому пагорбі була побудована відома на усі навколишні держави Рортська цитадель. Відома тим, що за часи її існування (а побудував її прапрапрадід Торона ХІ, Вадес І Войовничій ) ніхто жодного разу не зміг її захопити. Так, декілька разів то делійські, то полонські війська, а років двісті тому й орди кочівників, що мешкали у південних степах, які зараз є частиною князівства, хоча досі носять назву Кочівницьких з жорстокими боями доходили до укріплення, навіть входили у місто, руйнуючи мури. Та у сам замок жодного разу не увійшли. Він вважався найміцнішою й найвитривалішою спорудою у князівстві. Хоча зараз добудовували лінію оборони на кордонах з Делією та Полонією. Фортеці, що будують там обіцяють стати дивом фортифікації та інженерної техніки. Та до завершення будівництва, хоч воно йшло надзвичайно швидко, залишалися роки…<br />Від ринкової площі під рівними кутами розходилися у всі сторони 12 широких вулиць, на яких знаходилися найдорожчі таверни та гостьові подвір'я, в яких зупинялися і жили купці зі всього відомого населенню князівства світу. Кожна вулиця завершувалася невеликим майданом, який обрамляли прибуткові будинки, подекуди навіть п'ятиповерхові, та будинки, у кімнатах яких жили люди середнього статку. З'єднувала малі майдани одна широка вулиця, на якій стояли пам'ятники усім видатним державним діячам князівства. То було улюблене місце зустрічей усіх, а особливо молодих та закоханих, городян. Від майданів до міських мурів йшли вулиці, на яких жили чесні бідні люди та злодії, яких бідними назвати було складно. Були у цьому районі квартали, у які боялася заходити варта. Найнебезпечнішими та найбіднішими були квартали, що знаходилися біля мурів. Саме там часто зникали чесні люди. Деяких з них ніколи не знаходили, а деякі зустрічалися зі своїми знайомими тільки на вулицях, на яких не було нормального освітлення. <br />Неподалік від цих кварталів знаходилася міська в'язниця. Мабуть саме тут її побудували для того, щоб сиділи злочинці неподалік від рідної домівки. В'язниця була однією з найвищих будівель у Нижньому Рорті. Величезна двадцятиметрова коробка, щоправда вироблена не з картону чи паперу, а з сірого граніту. Якщо б у буржуа була можливість подивитися на місто з висоти пташиного польоту, вони б побачили надмогильну брилу, що затуляє собою сонце для навколишніх домівок-квітів, тобто нетрей міста. <br />&#160; Ане, замріявшись, стояла біля широкого вікна у своїй світлиці. На вулиці небо затягувало свинцевими хмарами, наближалася гроза. Небо готувалося не до плачу, а скоріше до істерики, пов'язаної з жалем за марно витрачені роки. І ця істерика притаманна більше була б жіночці, що поспіхом вийшла заміж за ненадійного зрадливого алкоголіка, який за декілька років не приніс додому нічого, а його самого приносили із шинка не один раз. Для Рорту дощі не були якимось дивом чи містикою, але так небо готувалося розверзнутися, мабуть, вперше за декілька місяців. Ане чекала початку водяного потоку, що от-от кинеться з небес на землю, немов сапсан на бідного ховрашка чи польову мишу. <br />І пішов дощ.<br />Спочатку скрадався, мов несміливий підліток на побачення вночі, та доволі швидко набрав силу і вже за декілька хвилин лякав застудою перехожих, що по неоглядності своїй залишилися-таки на вулицях і потішав дітей, яких турботливі батьки відразу наполегливо кликали по домівках.<br />Княжна стояла і дивилася на те, як метушаться люди внизу. Як би вона хотіла опинитися зараз із тими дітьми, бігати по бруківці, із задоволенням стрибати у калюжі, бути дитиною. Ане останнім часом часто-густо про все це мріяла…<br /> Від мрій про безтурботне дитинство її відволікла та ж Ктара.<br />— Панна, дозвольте промовити. Річ важлива і не терпить зволікання! Панно! Що з вами? — у голосі служниці лунало справжні турбота та піклування, у суміші з тривогою.<br />— Нічого страшного, не зважай, Ктаро. Просто замріялась трохи, дивлячись на дощ…<br />— Можливо це й не моя справа, ваша світлість, та мрійливість — почуття не гідне майбутньої правительки країни, могутність якої не підлягає сумніву серед сусідів. Дозвольте все ж перейти до справи, через яку, власне, й прийшла. — Ктара увесь час слідкувала за реакцією княжни, аби вчасно замовкнути, щоб не викликати її гнів. <br />Звичку цю служниця здобула ще тоді, коли прислуговувала жінці великого князя, княжні Акідені. Саме вона могла покарати челядь тільки за погляд, який, як їй могло здатися, хоч трохи таїв у собі погрозу чи невдоволення. Про хоч найменшу непокору, вимовлену навіть пошепки і не йшлося! А ось княжна — більш м'якою видається, лояльною, чи що? Не має бути правителька такою! <br />— Кажи вже! Та й скоріш — мені вже набридло чекати, допоки ти щось мені повідомиш! — Ане була трохи роздратована нерішучістю служниці — не поважала вона таких людей, хоч ким би вони не були. Княжна вважала нерішучість моральною вадою.<br />— Прошу, панно, не гнівайтеся! До вас посланець від Вашого батька, Великого князя Торона ХІ. Гонець чекає на Вас у малій тронній залі. У нього якась важлива новина, яку він не згоджується переказувати нікому, окрім Вас.<br />— Гаразд, я спущуся до зали за декілька хвилин, нехай зачекає. — Ане автоматично відповіла служниці, у той час як її думки були зайняті аналізом ситуації. Вона чомусь була впевнена, що посланець приїхав з наказом батька готуватися до відправлення у Макву, столицю Росенського царства, щоб сватати цесаревича, майбутнього правителя, Кедора ІІ. І вона піде на цю жертву, але тільки задля зміцнення своєї держави. А там подивимося, хто стане чиїм консортом, таким собі опудалом на престолі сусідської держави, Ане для цесаревича, чи навпаки!<br />Сповнена рішучості, Ане одягла вбрання для офіційних прийомів та поспіхом згадала правила придворного етикету, що стосуються зустрічей голови держави із посланцями. Зі своїх палат княжна виходила сповнена рішучості. Та вона ще не знала, яка звістка чекала на неї у малій тронній залі. <br />Приміщення, що до нього привели гінця, вражала своїм аскетизмом. Зала для прийому міністрів, намісників та військових, тобто всіх більш-менш наближених до престолу службовців, вражала своїм скромним інтер'єром. Середніх розмірів кімната, площею приблизно метрів сорок, містила у собі невеличке підвищення, на якому стояв старій громіздкий кам'яний стілець із достатньо дешевого мармуру, що його видобували у копальнях на сході князівства. Це були єдині меблі у всій залі. Проте, трон спочатку майже не привертав до себе уваги. Людину, що входила до зали більше вражали стіни, а вірніше їх оздоблення. У цій кімнаті розміщувалася частина колекції зброї та знамен, які захопили різні князі за часів свого правління. Цими свідками звитяги та сміливості князів та їх дружинників були завішені стіни. Було враження, що стіни з прапорів та зброї й побудовані, так щільно висіли трофеї.<br />Лейтенант гвардії його княжої світлості другого Рортського кінного полку Тірен Кредт стояв, із захопленням та подивом роздивляючись хоругву часів останньої Степової війни, особистий прапор останнього вождя якогось там племені кочівників. Ці війни завершилися дві сотні років тому, отже ніхто з нині живучих у князівстві не міг розповісти правду про той час. Тому всі уявлення будувалися на переказах старожил та літописах, які переписувалися під пильним наглядом кожного князя, що сходив на трон. Тому великої віри у їх правдивість не було. Хотів би він, Тірен,потрапити на ту війну? Не надто. Місце у штабі і майбутнє гарантувало, і під шаблі не відправляло. Утримання є, харч є, де жити знайдеться… І на біса та війна? <br />Від думок про підлість та боягузтво деяких підданих князівства його відволік голос церемонімейстра.<br />— Вітайте спадкоємицю престолу, світлу князівну Ане Торонську, майбутню княжну Ане І, із почтом!!!<br />До зали увійшла дівчина, якій можна було б дати років вісімнадцять, якщо не знати її справжній вік. Статна, з гарною поставою. Красуня, яких мало у князівстві: руде волосся майже до поясу, зібране у хвіст, зелені очі, що вражали своєю глибиною, достатньо високий лоб. Овал обличчя вражав досконалістю. Якщо б вона не була княжною, Тірен на найближчому балу упадав би виключно коло неї, а там… Хто знає, може вона б його і засватала… <br />За Ане йшли радники та декілька фрейлін.<br />— Та годі вже мріяти! — промовив до себе Тірен. І одразу, схилившись у ритуальному привітанні, промовив вже вголос — Ваша світлосте, доброго Вам дня, най Сонце світить туди, куди Ви плануєте йти.<br />— І Вам доброго дня, вірнопідданий мого батька, а отже й мій. — мелодійний голос князівни зачаровував. І це стосувалося усіх присутніх. — Що Ви хотіли мені повідомити?<br />— У мене дуже сумна звістка. На князівство напали. Розпочалася війна.<br />— Хто насмілився? Та ні у кого, окрім Росенського царства не вистачить військ, аби вдало провести війну, а вони — наші друзі. — у голосі Її світлості лунали тільки рішучість, злість та лють, жодного розпачу або зневіри. <br />— Вони й напали. Росени без оголошення війни здійснили напад силами двох армій на прикордонну заставу з гарнізоном у півсотні бійців. Вижив один рядовий, який і сповістив голубом намісника, а той вже князя. Його світлість відрядили мене у столицю, для організації оборони. Також він наказав передати вам лист, у якому, як він оголосив, міститься ім'я Вашого нареченого. І ще одне… Князь сказав, щоб коли Ви прочитаєте його послання, то ні в якому випадку і ніяким чином його не знищували, бо воно Вам ще згодиться.<br />— Давай лист сюди, гонець. Дякую тобі за звістку від батька. Хай тобі допомагає Світлий. — за етикетом звертання &quot;на ти&quot; до підданого було для нього нагородою.<br />— Я не вартий Вашої вдячності, панно. Я лише виконував свій обов'язок. — промовив лейтенант, хоча не зміг приховати задоволення, яке лунало у його голосі.<br />Ане жестом показала, що лейтенант гвардії може бути вільний. Чимось він їй не сподобався. Скоріш за все тим, що у лейтенанта Кредта не те що на лобі, а на усьому обличчі було написано, що він бажає грошей та влади більш за усе в цьому світі. Він не зупиниться ні перед чим, його не зупинять ніякі перепони на шляху до його ганебної мети. Ане була впевнена, що при умові перемоги росенів у війні, Кредт, штабний щур, буде одним із перших ренегатів, хто присягне на вірність, як кажуть сьогочасні вороги, царю та Вітчизні. Ну й чіп із ним! Подивимося як все ще вийде, хто переможе і що з того усього буде. А наразі не завадило б ознайомитися із листом, який написав батько. Цікаво, кого батько обрав для неї нареченим у зовнішньополітичній ситуації, що наразі склалася. Невже вирішив, що Делія теж непоганий союзник і треба примирятися з тамтешнім королем? Що ж, навіщо ворожити, як можна дізнатися все напевне? З цією думкою Ане розірвала сургучеву печатку, на якій був зображений герб князівства, і занурилася у читання листа. Тільки-но почавши читати, князівна з подивом відмітила, що князь не надиктував лист, як він зазвичай робив, а написав власноруч. Це було першою дивністю. А їх у листі було чимало, хоча Ане про це ще не здогадувалась.<br />Світла княгине Ане, спадкоємиця великокняжого престолу та моя донька! <br />Звертаюся до тебе з сумними новинами. На нашу спокійну та мирну країну напали без оголошення війни. Скоїли це не ті, кого вважав я ворогами та недоброзичливцями, що тільки й прагнули захопити рідні наші землі та наших підданих, не Полонія та Делія. Проти нас зі зброєю у руках виступила підлота, яку вся наша країна вважали не тільки союзниками, а й друзями для усього населення Торонського князівства. Проти нас розпочав війну Росенський цар Відаль І. <br />За королівським наказом прикордонні армії під головуванням його сина Кедора перейшли кордон між нашими державами і напали на прикордонну заставу. Жоден із її захисників, крім одного, що й повідомив про напад, не вижив — усі до останнього подиху захищали нашу землю, наш народ, його волю.<br />Я зараз у скрутному становищі. Війська на марші ледве встигнуть дійти до Хогра, аби прийняти там перші бої з противником і затримати його до завершення призову та формування нових полків. Якщо ми не встигнемо зайняти оборону по лінії Хогр — Лісищі, затримати Кедора до самого Рорту мені не здається можливим.<br />Зараз я із мисливського замку, що східніше Великого озера, прямую вслід за військами до Хогру. Не буду критися — у мене є вже людина, яку я б хотів, аби ти засватала. Та приготуйся до того, що мій вибір тебе вразить так, як нічого ще досі у твоєму житті. Тебе наполегливо прохаю, моя донько, збирати почт, брати із собою достатньо охорони і вирушати до Лісищ, де я, сподіваюся, буду за три дні. Там ти дізнаєшся про свого нареченого. У почт обов'язково включи князя Невала, мого друга та твого хрещеного батька і наставника.<br />З великою повагою до тебе твій батько, Великий князь Торон ХІ.<br />Ане дочитала листа і зрозуміла, що все ще гірше, аніж вона думала. Послання не відповіло на жодне з її питань, а тільки створило багато нових. Навіщо вона батьку фактично на лінії фронту? Звичайно, вона вивчала і стратегію і тактику, мистецтво ведення війни, та на практиці навряд чи зможе чимось допомогти. Питання з нареченим теж залишається відкритим. У малій тронній залі пролунав наказ:<br />— Швидко підготувати обоз, почту приготуватися до від'їзду. Ми вирушаємо завтра на світанку. — у голосі князівни чулися тільки владні нотки. Вона опанувала себе і знову стала не розгубленим дівчиськом, а донькою свого батька, володаря князівства. — Всі вільні. Пане Невал, я вас прошу затриматися. Мені треба з вами переговорити.<br />— Так, ваше світлосте.<br />Князь Невал був статним чолов'ягою років п'ятдесяти. Постава вказувала на те, що військова муштра для нього не була порожнім словосполученням. Звичайний сільський хлопець, який почав військову кар'єру тридцять п'ять років тому, коли прийшов босоніж до Рорту. Записався у Перший Рортський полк рядовим бійцем. За 3 роки став молодшим лейтенантом, згодом, ще через п'ятнадцять років — був призначений полковником того ж полку. За час служби потоваришував з княжичем Тороном, який служив у тому ж полку, якийсь час навіть під головуванням Невала. Потім княжич став Великим князем, та міцна чоловіча дружба від цього не послабшала. Вісот (а саме це ім'я носив князь Невал) ніколи не просив нічого для себе. Але інколи користувався своїм впливом на Торона для того, щоб &quot;вибити&quot; якісь пільги для рядових вояків, вдів та сиріт, годувальник яких загинув під час служби у війську або ж після виходу у відставку. Вісот Невал був головним радником Великого князя, та ніхто жодного разу не зміг йому дорікнути у казнокрадстві, хапанині чи ще у якихось протизаконних справах, якими так люблять займатися люди, у руках яких знаходиться реальна влада. Він був усією душею відданий князівству, її правителю та спадкоємиці влади, його хрещеної доньки. Саме в такому порядку. Для нього є поняття &quot;злочинного наказу&quot; — в жодному разі він би не віддав таке розпорядження і не виконав би його сам. Навіть якщо б це був наказ Великого князя Торонського. Скоріш би втратив все, що має — маєтки, титули, майно, гроші, всіляку цю мішуру, та ніколи не скоїв би чогось, що можна було б трактувати як злочин проти народу князівства та окремих його представників та своєї власної честі. <br />Зараз князь чекав, коли ж тронної зали вийдуть останні охоронці. Коли двоє гвардійців зачинили за собою двері до зали, Вісот Невал зідхнув з полегшенням — він трохи не любив всіх цих придворних лизоблюдів.<br />— Що ти хотіла, Ане? — спитав князь. Мало хто (а вірніше тільки Вісот та сам Торон) називали княжну &quot;на ти&quot;. <br />— Ось, прочитай, князю. Які думки? І готуйся до від'їзду. Хоча спочатку прочитай, там все написано. <br />Вісот заглибився у прочитання листа, іноді з подивом підіймаючи брови. Було видно, що деякі фрагменти він перечитує декілька разів. Він прочитав, відірвав очі від листа, трохи постояв мовчки, щось обмірковуючи. А потім промовив.<br />— Збирайся. Дорогою поговоримо. — І пішов готуватися до від'їзду.<br />Решта дня пройшла у зборах та приготуваннях. Ане трохи стомилася, бо ввечері ще пішла на внутрішній двір замку-палацу, аби не пропустити тренування. Тому заснула, тільки-но її тіло торкнулося ліжка.<br />Ранок почався з небувалої метушні, яка завжди йде після зборів, але перед від'їздом. Перевірялася наявність усього необхідного та відсутність забутого. Гвардійці востаннє перед від'їздом начищали до блиску обладунки та зброю, гострили її. Конюхи перевіряли справність карет та возів, наявність підків у коней. Нарешті все було перевірено, начищено та відремонтовано. І тоді на увесь внутрішній двір палацу пролунала сурма, яка сповіщала про від'їзд.<br />За декілька днів обоз під'їжджав до місця призначення — Лісищ. Подорож пройшла без надзвичайних ситуацій та пригод. За час вояжу принцеса багато міркувала про становище своєї держави і способи його поліпшення. Єдиним виходом вона бачила залучення союзників. Невідомо, чи вислав батько гінців чи листи з голубами до Полонії чи Делії, а то й до країн, що не межують по суходолу з Торонією (неофіційна назва Торонського князівства) — Ритенії чи Альтанії. Якщо так, то чи згодяться вони? Та й скільки чекати на допомогу? Від Альтанії до Торонії озером-морем — півтора – два місяці, а то й більше. Чи встигнуть допомогти? На ці питання не може дати відповіді ніхто, окрім Світлого. А той буде мовчати за будь-яких обставин. Тож треба не марно мудрувати, а робити усе, що скаже батько і що допоможе Батьківщині. А там — будь що буде…<br />Князь Невал, який в присутності почту зберігав нікому не потрібний етикет, промовив: <br />— Ваше світлосте, ми майже приїхали.&#160; Вважаю, що було б непогано передягтися Вам у парадний костюм, аби гідно в'їхати до селища і зустрітися із своїми майбутніми підданими як і належить світлій княгині, спадкоємиці престолу. — Промовляючи ці слова, князь із зацікавленістю слідкував за реакцією Ане.<br />— Для моїх підданих я залишатимусь спадкоємицею й у лахмітті, яке носить найбідніший житель князівства! — князівна усією душею ненавиділа парадне вбрання за його пишність і велику кількість непотрібних прикрас з тканини та коштовностей. Тому продовжила — Я й так виглядатиму князівною Торонською, дочкою видатного правителя, князя Торона ХІ. Хіба не так?<br />— Ти надто багато на себе береш, Ане — впівголоса прошипів Вісот. У його голосі чулася лють. — Запам'ятай: будь-яка особа, що знаходиться при владі, немає жодного морального права нехтувати звичаями, що залишалися незмінними впродовж сотень років. Так що будь ласкава, перевдягнися!<br />— Гаразд, княже Невал, я врахую ваше зауваження.&#160; <br /> Обоз дістався Лісищ без пригод. Ане таки дослухалась до поради князя і надягла незручний церемоніальний одяг, через що була змушена сидіти на коні по-дівчачому (при дворі ж казали: як справжня леді) — боком, звісивши ноги на один бік крупу коня. Поки на новому, зведеному лічені дні тому, заїжджому дворі розміщався почт з охороною, княжна Ане разом з князем Невалом підходила до будинку, у якому розквартирувався штаб на чолі із князем. У очах спадкоємиці трону уважна людина зауважила б пересторогу, і якийсь страх перед невідомим. А пан Невал ніколи не скаржився на розсіяність та неуважність. Для військового ці якості іноді можуть бути смертельно небезпечними.<br />Вартові, побачивши князівну-спадкоємицю та найпопулярнішого військового князівства, витягнулись по струнці і пропустили їх без обшуку та навіть питаючи, з якою метою ці двоє йдуть до штабу.<br />Князь у кабінеті розпікав якогось генерала-інтенданта за перебої у постачанні фуражу, зброї та уніформи. Візитери почули кінець фрази:<br />— Мої солдати не будуть ходити у лахмітті й з постійно &quot;співаючим&quot; шлунком! І ви, пане генерале, у протилежному випадку за це відповісте. За законами військового часу. А ваш маєток, у який зараз караваном йдуть обози забезпечення, перейде у власність держави. З усім вашим майном.<br />— Дозволю собі уточнити, ваша світлосте. — почувся голос ад’ютанта князя, генерала Вікреса. — Граф Гріс Цевін має звання генерал-полковника інтендантської служби армії вашої княжої світлості. Ви самі нагородили його цим званням в день народження вашої доньки, князівни Ане.<br />— Дякую, Резе. Підготуй наказ. Пиши:<br />Я, князь і правитель Торонського князівства Торон ХІ, владою наданою мені Світлим та успадкованої мною від моїх пращурів, наказую: за нехлюйство, крадіжки та хабарництво, якими займався під час виконання своїх обов'язків генерал-полковник граф Цевін, розжалувати його до звання капітана інтендантської служби з позбавленням усіх орденів та нагород, а також спадкового титулу і направити капітана Гріса Цевіна на службу до Крістера, що на кордоні з Полонією.&#160; &#160;<br />— Ну ось, капітане. Тепер можете вирушати на своє нове місце служби. — сказав князь. Раптом його погляд натрапив на двері, у яких стояла його дочка та друг. — Все, капітан Цевін, вільні. Вільний, я сказав!!!<br />— Привіт, тату! — Ане, забувши про увесь придворний етикет, кинулася до батька. — Я засумувала за тобою! Як ти тут, розповідай!<br />— Доброго ранку, ваша світлосте. Які справи? Яке становище на фронті? — Князь, давній друг правителя, відразу вирішив взятися до справи. — Коли чекаєте в гості Кедора разом із військом?<br />— За тиждень. Щось його в дорозі затримало, на щастя. Війська встигли відпочити після тривалого переходу і готові прийняти баталію. <br />— Вісот, вийди, будь ласка. Нам з дочкою треба поговорити. Наодинці.<br />— Гаразд. Покличете, коли закінчите. Хочу з вами ще порадитись з приводу влаштування урочистої зустрічі нашим північним &quot;друзям&quot; — є декілька думок з цього приводу. <br />— Ане, сідай. Розмова буде довгою і, впевнений, складною. — сказав князь тільки-но вийшли князь Невал та генерал Вікрес. — І ця розмова стосуватиметься твого весілля. <br />— Я тебе уважно слухаю, батьку — князівна вмить змінилася. Обидва чолов'яги, що тільки-но вийшли із кабінету, бачили юне дівчисько, малечу, що побачила батька після достатньо довгої перерви, а потім очі Ане за одну мить ніби подорослішали на декілька років. Наразі вирішувалась її подальша доля. <br />— Доню, розумієш, іноді люди мають робити те, до чого їх примушує доля. Або якісь надлюдські сили. Пророцтва, наприклад. Мені напророчили, що друг князівства стане ворогом. І держава врятується за двох умов: по-перше, ти маєш вийти заміж за &quot;дивного&quot; хлопця, який мешкає неподалік…<br />— Що? Вибач, просто не очікувала я ТАКЕ почути. Ти так просто віддаси мене за звичайного парубка? — князівна навіть не намагалася приховати недовіру та неймовірний подив у голосі. Та водночас їй хотілося якнайшвидше про все детально дізнатися. — І що означає та &quot;дивність&quot; за твоїм пророцтвом? І яка друга умова? <br />— &quot;Дивний&quot; не має надто цікавитися грошами, владою та усім іншим, що притягує до себе більшу частину людей, допомагати іншим, навіть якщо це не несе йому якихось зисків. Знайшов (за чутками, звісно. Та й таємна служба трохи попрацювала.) я на усі околиці цих Лісищ тільки одного, Ектеном звуть, з рибацького селища, що тут неподалік. Так що скоро сватати поїдеш — тут їзди декілька годин. За простого парубка, звісно, не віддам. Нагороджу його якимось титулом, земель якихось дам…<br />— Ну, з цим зрозуміло. Розберемося детальніше, коли із ним познайомлюсь. — Князівна перебувала у стані шоку, та все ж Ане зраділа, що в поняття &quot;дивний&quot; пророки вкладали саме такий зміст. Людиною цей Ектен має бути порядною. А все інше прийде, певно, з часом. — А що за друга частина пророцтва? Тобто, яка друга умова благополуччя країни? <br />— Там взагалі мало що можна зрозуміти. Єдине, що розібрав: прийдуть двоє з далекої далечині, і будуть вони спочатку серед народу ходити, потім в них якісь там вміння та знання з'являться і вони потраплять до княжого двору. І ще вони допоможуть врятувати Торонію… Маячня!<br />— Гаразд, зрозуміло. Батьку, підготуй наказ про присвоєння цьому Ектину, чи як його там? Ектену, так? Ось, про надання йому титулів, земель чого там ще треба? Сватати вже з наказом поїду.<br />— Домовилися, доню. Йди відпочивай, завтра поїдеш — не треба надовго відтягувати. І поклич сюди дядьку Вісота, треба мені з ним порадитись…<br />Ане вийшла з кабінету батька, як стверджували всі, хто її тоді бачив, у стані якогось шоку. Як може майбутнє цілої країни залежати від якогось там сина рибалки з безіменного селища? Мабуть, в усьому світі не було такого, щоб єдина спадкоємиця престолу виходила заміж за плебея! Вона прославиться у віках! Щоправда, це буде ганьба, а не слава… Єдиний подібний випадок був коли королівна Полонії, що жила років двісті тому, вийшла заміж за аристократа у першому поколінні. Батько парубка був заможним купцем і купив улюбленому синочку титул. А він ще й закохав у себе особу королівської крові. Ну той хоча б був дворянином, та й вона не була спадкоємицею трону. А в її, князівни, випадку усе набагато складніше.<br />Ще ці двоє якихось іноземців. Звідки вони прийдуть? Коли це станеться і що вони зможуть зробити? Вони що, будуть вміти те, що вміють ( чи народ просто дурять, може) шарлатани, що звуть себе магами? Так чаклунство у княжиш землях заборонено, бо Церква проти виявів якихось дій Темного та його прислужників. Усіх, кого підозрюють у чаклунстві, спочатку доправляють у буцегарню, а потім чи спалюють живцем, чи розрізають на частини… Тих хто витримав &quot;допити&quot; священників, звичайно. Ці думки не давали Ане спокою до самого світанку. <br />Вона заснула, ще не знаючи, що за десять годин буде вже за крок до весілля… <br />В той же час два друга сиділи над картами територій і до зірваного голосу сперечалися про план дій під час та після бою із супротивником. За декілька годин до світанку вирішили діяти за обставинами, коли побачать розмір армій царевича Кедора Росенського. Лягли спати прямо на підлозі в кабінеті, бо до своїх спалень дістатися сил вже не було. Два князі навіть не уявляли, як зміниться їх життя за декілька днів…</p> mybb@mybb.ru (Ekten) Fri, 19 Mar 2010 00:48:30 +0300 http://knigavmeste.bestff.ru/viewtopic.php?pid=5#p5 http://knigavmeste.bestff.ru/viewtopic.php?pid=4#p4 <p>2.<br />Ектен сидів, сумуючи, біля озера. Він не знав, що знаходиться на тому, протилежному, березі. Та дуже хотів туди потрапити. У руках хлопця була вудка. Його прадід був рибалкою, як і дід та батько. Тому хлопець змалечку був навчений розплутувати рибацькі тенета та вправлятися з рибинами будь-яких розмірів. Нерест у мешканців водойми ще не почався, тож з тралами (великі тенета, дуже міцні. Один повний трал риби вважається дуже гарним вловом) та тенетами поменше у відкриті води рибалки не виходили, обмежуючись звичними посиденьками з вудкою на березі. За кроків двадцять від нього сидів його батько, якого звали Ект. Його відро було повне рибин, довжина кожної з яких сягала щонайменше долоні дорослого чоловіка. Хлопцю ж сьогодні не дуже щастило: за декілька годин на гачок його вудки потрапило менше десяти рибин, та й всі, як одна, були дуже малими. А все тому, що більші рибини зривалися з гачка через надмірну його мрійливість.<br />Він, за мірками свого селища, був дуже розумний: хлопець вмів читати, рахувати більше, чим до сотні та був писемним. Його батько був проти цього, бо вважав, що грамотність рибалці, діти та онуки якого теж мають бути рибалками, у житті буде тільки заважати. Але мати, прийми Світлий її душу, наполягла на тому, щоб хлопця п’ять років тому відправили на навчання до найближчого містечка, Хогра, до нижчої його княжої світлості початкової школи. Незважаючи на методи, які застосовують у подібних навчальних закладах для більшого засвоєння знань учнями, Ектену навчатися сподобалось. Він захоплювався великими авторами, твори яких були йому доступні під час трирічного навчання. Десь у глибині душі підліток марив тим, що й сам зможе колись творити. І творити не заради грошей, як це робили «письмачі», яких у околицях княжого двору вешталася неймовірна кількість. Ні, він хотів творити для людей, для того, щоб рятувати душі від сірої імли, яка їх поглинає, коли думками людей заволодівають гроші. Та батько вважав це мареннями та нісенітницями розбещеного «справами Темного», себто навчанням. І Ект, як він сам вважав, знав як «вилікувати» такого гарного хлопця від цієї «хвороби», за яку вважав захоплення сина навчатися. Цим способом був батіг. Або різки. Або ще щось. Усе залежало від настрою екзекутора і місця «лікування». Так продовжувалось вже два роки, та Ектен і не збирався полишати свої мрії. Бо був впевнений у тому, що неграмотні холопи, що обмежені професією дідів-прадідів і нічого окрім неї у голові не мають, князівству не потрібні. А тому шансів стати відомим і успішним у них набагато менше, аніж у розумних, навчених та різносторонньо розвинутих учнів нижчих початкових, а тим більш вищих його княжої світлості шкіл.<br />Ектен не вважав себе якимось особливим. Він не був надто сильним. Ні, слабким його теж назвати було тяжко. У вуличних бійках, що регулярно проходили у їх селищі, він ніколи не пас задніх, ховаючись за спинами сильніших товаришів. Ні, навпаки продирався у перші ряди, де отримував добрячих стусанів, але й противників своїх нагороджував величенькою кількістю синців, подряпин та дірок там, де повинні бути зуби-різці. Його водночас поважали за сміливість та завзятість, але у той же час не розуміли через його навченість та високі прагнення. Вважали у цьому відношенні хвальком. А такі, як відомо, вулиці не до вподоби. А тому хлопчаки, трохи старше Ектена були солідарні з його батьком у частині того, що навченість з вже майже дорослого мрійника треба вибивати постійно, чим вони й займалися. <br />Ектен не був слабкодухим. Якщо б він ріс ганчір&#8242;ям, то його б вже давно, ще на початку цих постійних моральних та фізичних тортур, зламали, зробили б таким, як і усі. Та він навіть не збирався якось підлаштовуватись під навколишнє середовище. Хлопець скоріше хотів середовище перекроїти на свій лад. І потихеньку робив усе, щоб вибратися з цього рибацького селища однієї прекрасної днини, і більше ніколи сюди не повернутися. Або все ж відвідати рідні місця, але у якості високоосвіченого підданого, що не шкодуючи себе, працює на добробут князя та всього князівства.<br />Хлопчина ходив по своєму рідному, та в той же час остогидлому до судом у всьому тілі, рибацькому селищу постійно в синцях та якихось подряпинах. Кожна з цих відмітин могла розповісти свою історію болю та боротьби, боротьби та болю… Його кривдники, натомість, теж ніколи не могли надто похизувати відсутністю різноманітних « прикрас чоловіка», якими їх з дуже великим задоволенням нагороджував Ектен. Хлопчина був єдиним у селі шульгою, а отже його «візитівкою» серед усієї молоді став синець під правим оком у його супротивника. Тому «красивого» парубка відразу розпізнавали серед тих, хто своє отримав у сутичці, що за традицією відбувалася кожного вечора останнього дня декади.<br />Одного дня, коли Ектен, перебравши усі влови, які вони з батьком привезли з вранішньої зорі, відокремив великі рибини для копчення, середні — для продажу купцям, що мали от-от приїхати, а малі — для засолу і сидів та міркував: йти сьогодні на вечорниці, чи ні В цей час зайшов батько. Парубок не помітив його, бо надто замріявся. До тями Ект привів сина способом, який завжди використовував у цих випадках — своїм добрячим стусаном. А у нього, як і будь-якого роботящого чоловіка, рука була розміром з добрячий камінь і, відповідно, вага у нього теж далеко не мала…<br />— У чому справа? — оговтавшись від удару спитав Ектен, потираючи потилицю, у якій все ще пульсувала біль, — Щось трапилось? До чого це було? Навіщо?<br />— Було б за що — давно б вже вбив! — А взагалі-то я з тобою хотів важливеньку таку розмову провести, ось… Я оце, як його, навіть як почати не знаю.<br />— Ну почни спочатку. Що там трапилось вже в «широкому» світі, який зветься селищем? Чи сміливості забракне все у очі сказати? Ну, я чекаю.<br />— Ти як з батьком розмовляєш, служник Темного! Я тебе зараз…<br />Ектен вже приготувався прийняти чергову порцію стусанів. На батька йому було лячно дивитися: Ект почервонів, потім побілів, а на його шкірі почали проявлятися якісь плями незрозумілого кольору. Молодий мрійник ніколи не бачив у свого батька в очах полум’я ТАКОЇ люті. Та в очах у бувалого рибалки була не тільки лють, але й страх. Він, людина, яка самотужки, з одним гарпуном, йшла у негоду на двобій з кайрантом (велика, завбільшки 8-10 метрів, риба, хижак вищого порядку, луска якої дуже ціниться серед зброярів та франтів, що у великій кількості знаходяться недалеко від княжого двору) і перемагала у трьохгодинному безперервному двобої. Він боявся. При тому, скоріше не за себе. За Ектена? Тоді чому? Що трапилося?<br />— Заспокойся, батько! Заспокойся і спокійно й послідовно спробуй розповісти що ж таке трапилося. — Хлопець спробував взяти ситуацію під свій контроль. — Я тебе уважно слухаю.<br />— Я тільки що зі старостою у шинку розмовляв. Він мені сказав, як таємницю, звичайно, що тебе сватати будуть. <br />Ектен мало не зомлів. Сватати… Страшне слово, принаймні для нього. У Торонському князівстві, де під могутньою рукою Його княжої світлості Торона ХІ й проживав своє життя Ектен, сватали хлопців. Хлопчик у сім’ї — щастя для батьків, особливо у селах та селищах. Хлопців було набагато менше за дівчат. І тому всі гроші, що були витрачені на виховання сина вертаються у подвійній, а то й потрійній кількості у випадку вигідного шлюбу з дочкою якогось багатія. Навіть дуже старі монахи не пам'ятають року, коли тисячорічні звичаї змінилися докорінно. Здавалося б: живи й нічого не бійся — наречена сама тебе знайде, грошей батькам теж вдосталь дадуть за тебе… Все виглядає привабливо, але не так просто. Хлопець, який відмовить дівчині у присутності свідків під час обряду запрошення у дім, прирікає нещасну на долю, якій не можна позаздрити. Її покривають ганьбою, бо вважається, що вона не змогла прив'язати хлопця до себе якимось чином. При тому будь-який спосіб «прив'язування» вважається цілком моральним. А дівчина, яка не могла з якихось причин використати хоч один з цих способів або залишиться до скону незаміжньою, або ж йде до монастиря і стає нареченою Світлого. Але є й такі, що не витримують ганьби… Кладовище біля кожного селища після щорічного весняного сватання поповнювалося двома-трьома могилами молодих дівчат, у яких вистачило відчаю і духу втопитися чи полізти до петлі… <br />Ектен боявся одного: дівчина, якій він відмовить, вчинить найстрашнішим з цих способів. Він не хотів ставати причиною смерті молодої, красивої дівчини, яка нічого поганого йому не зробила. Він й сам після такого міг заподіяти собі смерть. На його думку краще вмерти, аніж все життя провести з думкою, що через тебе загинула ні в чому не винна людина.<br />А відмовить він обов'язково. По-перше, він вважає, що одружуватись треба тільки тоді, коли дійсно кохаєш людину, довго її знаєш, а по-друге, Ектен не хотів йти до когось у прийми (а це — обов'язкова умова одруження, чоловік, за традицією, повинен жити у сім'ї дружини.). Йому було достатньо й себе у якості своєї ж компанії, він не хотів ні до кого підлаштовуватись.<br />— Хто? Я ж ні з ким тісно не спілкуюсь, й зі мною ніхто ніколи не виявляв особливого бажання говорити чи гуляти… Я дуже рідко ходив на вечорниці й гуляння молоді. Я або пораюсь по господарству, або біля озера. Весь інший час сиджу дома! Кому я потрібен?! — Хлопчина вже не витримував внутрішньої напруги, зривався на крик, у його голосі лунали істеричні нотки. Він не розумів нічого. Та щось треба було виясняти, бо зрозуміння проблеми — подолання половини відстані до її вирішення. А вирішити її дуже кортіло.<br />— Тут, синку, ось яка справа. Та ти заспокойся, заспокойся. Горлянку не напружуй, цим нічого не розв'язати. — Ект пригорнув сина до себе, заспокоюючи його. — Розумієш, до сусіднього села, ну Лісищі, там де ярмарок щовесни проходить, прийшли три віщуни-монахи. Було то зо два місяці тому. А там якраз проїздом до мисливського замку на два дні зупинилася Його княжа світлість з почтом. Князь забажав послухати, що ж напророчать йому й усьому князівству, і покликав цих монахів до себе. І сказали вони, що скоро на долю усього князівства випадуть серйозні випробування і князівство загине, якщо не віддасть він свою єдину доньку, велику княгиню Ане, за її однолітка-«дивного», що проживає недалеко від Лісищ. Князь, звичайно, наказав віщунів вигнати з села й заборонив вірити тому, що вони наговорили. Всі про цей випадок майже забули, але… <br />— Давай, розповідай. Хоча, на мою думку, ти міг би вигадати й більш правдоподібний жарт… — Ектен з великою недовірою дивився на батька.<br />— Світлим клянуся, я не жартую! Так ось, тиждень тому царство Росанське, єдині наші північні сусіди, немов боягузи, без оголошення війни, напали на якесь прикордонне містечко. Гарнізон намагався опиратися, але їх було мало — такого від росанів ніхто не чекав, адже їх вважали найліпшими нашими друзями. Зараз хвиля варварів-воїнів котиться у бік столиці, їх не можуть зупинити — усі війська біля західних кордонів, на маневрах. Князь у паніці, воєвода теж — гарно буде, якщо війська встигнуть дійти на марші до столиці. А якщо ні… Не будемо про сумне. Росани нещадні до мирного населення. Ось тоді, у перші дні вторгнення, й згадали про пророцтво трьох монахів. Й почали шукати недалеко від Лісищ «дивних» підлітків. А їх тут небагато — аж один. Й той у Рибацькому, біля озера, син вдівця Екта, тобто ти! <br />— І що з того? Я нічого не розумію! Чому я повинен цьому вірити? Де докази?<br />— Доказів буде пре достатньо. Вони, тобто почт, от-от буде тут, вони зранку виїхали з Лісищ.<br />— Подивимося. — сказав Ектен і вийшов на двір подихати повітрям. Він нічого не розумів й не міг повірити.<br />Вулицею пролунало доленосна для хлопчини фраза: <br />— Вітайте Велику княгиню Ане Торонську з почтом! Вітайте майбутню правительку, спадкоємицю престолу, жителі селища!</p> mybb@mybb.ru (Ekten) Fri, 19 Mar 2010 00:46:19 +0300 http://knigavmeste.bestff.ru/viewtopic.php?pid=4#p4 http://knigavmeste.bestff.ru/viewtopic.php?pid=3#p3 <p>Вечір. Точніше сутінки. На землю нарешті спустилася прохолода, неначе природа вирішила хоч трохи зглянутися на своїх дітей, надавши відпочинок від неприродної для міста, майже сорокаградусної, спеки. Останніми роками природу було не зрозуміти: однієї зими на вулиці близько 15 вище нуля, а наступної &#8213; північний тридцятиградусний мороз. А ця неймовірна спека прийшла після злив, що тривали три тижні.<br />Вулицею крокував хлопець. Високий на зріст, з курчавим волоссям, що майже закривало шию. Зелено-сірі (чи то пак сіро-зелені, якщо читачеві так більш до вподоби) очі рішуче дивилися на оточуючий світ з-під доволі густих брів. Оточуючим все у хлопцеві видавало романтика зразка десь так дев’ятнадцятого сторіччя. Поета, ображеного якщо не на весь світ, то на його половину &#8213; точно. Хоча це враження було дуже далеке від дійсності. Одяг юнака теж привертав до себе увагу: біла вишита сорочка, що в народі звалася «вишиванкою», доволі потерті й подерті джинси та кеди. Через вишиванку на нього постійно озиралися перехожі. Ті погляди дуже різнилися. <br />Бабусі й дідусі, розуми яких були ще й досі затьмарені совдепівською сталіно-брєжнєвською пропагандою антиукраїзма та ще бозна чого, вбивали його поглядом. А в спину додавали найстрашніші, на їхню думку, прізвиська: “бендера”, “націоналіст”, “оунівець”. Та хлопець не вважав це вартим уваги, адже різниця поколінь дається взнаки. У них була інша історія. Вірніше, для них зробили іншу історію. Зробили ті, кому на той час було дуже вигідно, щоб увесь “совєтський народ” вважав націоналізм не окремою ідеологією, в якій є свій позитив та негатив, а злом чи не вселенського масштабу. Іноземці, побачивши національний одяг не тільки у музеї культури та побуту, але й наживо, з подивом вигукували: “Ukrainian!”. Молоде покоління дивилося переважно схвально, середнє, тобто люди років 30-55,&#8213; з подивом. Але йому було байдуже на всіх: і на іноземців і на молоде й середнє покоління.<br />Хоча, це теж невірно. Є люди, на слова котрих йому було не начхати, до думок яких він прислуховувався. Таких було небагато: рідні й друзі, насправді близькі люди. Порівняно з кількістю його знайомств кількість &quot; довірених осіб ” виявляється мізерною. Взагалі його визнавали цікавою особистістю. Цікавою насамперед з точки зору спілкування, та аж ніяк не зовнішності. Хоча потворою він зовсім не був. <br />Він &#8213; неординарна особистість. Слухав музику, що не подобалась широкому загалу і читав книжки. Так, просто читав. Більшість &quot;цивілів&quot;( англійці таких називають ordinary person) його генерації читало тільки деякі твори, що їх зобов’язує читати шкільна програма. Про особистісний розвиток, зростання душі, навіть не йдеться. Хлопцеві їх було відверто шкода. Але до цього ми повернемось дещо пізніше. Хлопець…<br />Хоча давайте далі він буде розповідати сам. </p> <p>1.<br />Привіт, Читачу! Я &#8213; Маяк. Ні, у мене не шизофренія. Я ні в якому разі не вважаю себе навігаційною спорудою. Це &#8213; моє прізвисько, що дане було мені у таборі через мій високий зріст. Завдяки цій моїй анатомічній особливості наш загін знаходили завжди. Звичайно, якщо я стояв десь неподалік. А ще прізвисько виправдовує те, що останнім часом почав читати найвідомішого радянського футуриста &#8213; Володимира Маяковського, у творчості якого найбільше захоплює ранній період (до 1917 рр.). Також полюбляю вірші Миколи Гумільова й Володимира Висоцького. Нажаль, ні одного з них давно вже немає серед живих… Уподобання у музиці &#8213; рок и метал. Будь-який. А ще &#8213; пісні того ж Висоцького, більшість з яких я знаю хоч трохи напам’ять. Через цю музику я сприймаю світ, дивлюся у сьогодення. Музика допомагає. Принаймні мені особисто. Та до теми своїх уподобань я ще повернуся.<br />А насправді мене звуть Андрієм. В момент, який змальовувався вище, я йшов додому. Там на мене чекали мати й бабуся. А також чай та млинці. <br />Будинок &#8213; звичайна п’ятиповерхівка, що їх називають «хрущовками», &#8213; був одним із сотень таких самих по всьому місту. Квартира на останньому, п’ятому, поверсі. Крокуючи сходинками, вкотре бачив тривіальне: «Тут був Руля», «Кабан &#8213; лох», та «Свєта &#8213; карова». Також милі оку: «Анархія &#8213; мати порядку», «Цой живий», «Реп &#8213; лайно» та “Metallica &#8213; forever”. Після цієї галереї настінного живопису рідний поверх здався неприродно чистим. І свіжим, незважаючи на стійкий запах виділень, сміття та інших нечистот, що своїм середовищем обрали сусідню квартиру. Діставши ключі, я відкрив вхідні двері.<br />&#8213; Усім привіт! &#8213; вигукнув я. Це вже увійшло у звичку. Привітавшись із бабусею, попрямував до своєї кімнати, де за комп’ютером працювала мати.<br />&#8213; Привіт, мамо!<br />&#8213; Привіт. Як справи? Що нового? Нумо, розповідай! &#8213; сказала мати, ні на хвилину не відриваючись від своїх справ.<br />&#8213; Та, все як завжди. Погуляли непогано. А взагалі &#8213; нічого нового.<br />Так я відповідав завжди. Хто ж у мої шістнадцять років розповідає батькам усе, що відбувається у житті? Та жоден, я у цьому певен! У підлітковому віці всі щось приховують. В більшій чи меншій мірі. Так було, є й буде. Наші батьки приховували своє життя від дідусів та бабусь, ми приховуємо від батьків, наші діти приховуватимуть від нас. І з цим нічого не поробиш. Життя взагалі циклічна річ &#8213; в ній завжди усе повторюється. Тому часто з’являється відчуття, що це вже десь було… Де жа вю, хай йому грець!<br />Як все ж таки поталанило людству, що розумні люди винайшли стільниковий, чи то пак мобільний, зв’язок! Наразі ніхто не уявляє без нього життя, хоча з десяток років тому стільниковий був розкошом, а не засобом зв’язку. Ось і я став більш ніж півтора року тому активним користувачем цього виду сполучення. Завдяки одному з мобільних операторів, в середині мережі якого усі дзвінки безкоштовні, я поринув у світ спілкування з друзями. <br />Розмову було закінчено, а я поринув у роздуми. Я взагалі-то у якійсь мірі мрійник. Як казав класик, бачу зорі у калюжах буденності на життєвих шляхах…<br />Я дуже полюбляю дивитися на вогонь та дим. Я маю на увазі не вогонь із газової плити чи запальнички, ні. Там він чітко скерований. Я маю на увазі вогонь багаття чи пожежі, який необмежений рамками буденщини. Для нього немає жодної нездоланної перепони. Воду він може випарувати, пісок чи землю &#8213; переплавити. Тільки б було джерело живлення, їжа вогню, пожива. Вогонь у мене завжди асоціюється з почуттями. Не розумієте? Пояснюю.<br />Для себе я серед почуттів (хлопця до дівчини, чи навпаки. А взагалі &#8213; кому як подобається) виокремив три види. По-перше це симпатія. Асоціюється у мене із сірником: опіків у душі майже не залишає, спалахує швидко, горить яскраво, та не довго. По-друге &#8213; закоханість. Уявляється мені багаттям. Звичайним лісовим багаттям. Зачинається від сірника (від симпатії), розгорається повільніше, та якщо залишить опіки &#8213; то достатньо серйозні. Без поживи багаття саме по собі через деякий час зникає, залишаючи тільки потемнілий слід. По третє &#8213; лісова пожежа. Кохання. Починається від надто сильного багаття, руйнує все на шляху та залишає найстрашніші, майже невиліковні, опіки. <br />А дим, як і вогонь -- це просто прекрасно! Ви коли-небудь придивлялися до цигаркового диму у безвітряну погоду? Чиста анархічна негеометрія! Чому анархічна? Бо не підкоряється жодним законам. Жодна сила не здатна направити його (дим) у потрібний їй напрямок. Над ним нічого не владно. Дим &#8213; суцільне скупчення ідеалу свободи від обставин, оточуючих його. Тому я дуже полюбляю на нього дивитися. І можу це робити нескінченно довго.<br />А ще я, як усі нормальні люди, обожнюю своє місто. Я в захваті від виду вечірніх проспектів, що представляють собою світлову ріку, береги якої обрамлені ліхтарями, а течія складається з автотранспорту. Коли споглядаю її з якогось моста виникає бажання туди пірнути, розчинитися у тому потоці, втікти разом із ним від буденності, розсіявшись десь на неосяжних просторах Всесвіту. Я закоханий у Київ. У гамірливі Хрещатик та Майдан, у схожий на величезний сувенірний базар Андріївський узвіз, у величні Лавру та Золоті Ворота, у статичні вулиці Печерська, у Володимирську гірку, на якій кожного року випускники зустрічають перший схід Сонця дорослого життя. Я не уявляю Києва без Замкової гори. Це місце, як на мене,&#8213; серце української столиці. Величний пагорб, що височіє над Андріївським узвозом, &#8213; місце, де збираються так звані “неформали”. Маю сумніви, що хтось незнайомий із цим поняттям. До них відносяться по різному: їх не розуміють, ненавидять, зневажають, й в той же час поважають. Не рахуватися з ними в повсякденному житті &#8213; нерозумно. Вони &#8213; активна молодь, із запалом у душі, із жагою до дій, не зіпсована грошима, з планом перетворень і потенціалом для їх впровадження. Держава, передовсім влада, майже не звертає уваги на молодь як соціальну силу в принципі, й на «неформалів» &#8213; зокрема. Незважаючи на те, що саме молодь допомогла у 2004 - 2005 роках докорінно змінити Україну. Без неї у тогочасної революції нічого не вийшло б. Якби від мене щось залежало у цій країні, першим пунктом моїх дій стала б заборона на політичну діяльність усім, хто хоч колись був у складі компартії СРСР. Партійна школа ніколи не проходить. Вміли тоді людям мозок промивати. Якісно, по саму шию, або й глибше. Вони є ніким іншим, аніж внутрішніми ворогами. Підлість та зрада у них вже у крові, на генетичному рівні. Певен, їх діти, що завдяки зв'язкам та статкам батьків (і матерів) пропхаються до тої ж Ради на місця справжніх молодих професіоналів, які б могли змінити Україну докорінно. І якщо у нинішніх владарюючих є ще залишки спогадів про тяжке “совєтське” життя, а отже і хоч краплина совісті, то у їх дітей, що сформувалися як особистості у розкошах, й цього немає. Так що ж чекає нас років за двадцять?!? Тими темпами й з тими силами, що наразі при владі &#8213; автономне існування у складі Єдиної Росії. Чи іншого утворення, поява якого буде вигідне дуже багатим панам. Автономне &#8213; у кращому випадку. Гірший варіант мені навіть уявляти лячно.<br />Та повернемося до мене й моїх пригод. Та про одні з найважливіших, мабуть, подій у моєму житті &#8213; дещо пізніше. <br />На той момент мене не хвилювало у житті нічого: до початку навчання майже три тижні, є достатньо непогана компанія… Друг нарешті щасливий у особистому житті, а я &#8213; тільки радий цьому. От тільки б хоч якісь гроші в кишені були… Звичайно ж, прагнув знайти роботу влітку. Але п’ятнадцятирічному хлопцеві без знайомств це зробити досить непросто. Тож вийшло так, що увесь час, який був не у таборі сидів без діла.<br />На таборі хотів би зупинитися окремо. Як написав на балконі один мій товариш: “Табір &#8213; школа життя. І я її пройшов. ” Табір &#8213; закрита модель суспільства. У нього потрапляють усі верстви населення. У ньому вчишся дипломатії, адже, природно,що не всі люди, яких ти там зустрічаєш приємні тобі у спілкуванні. У таборі я багато у чому змінив свої погляди. Зрозумів, що люди мають право на свою думку. З нею можна не погоджуватися та сперечатися, але не можна не поважати. Той, хто не поважає думку іншого не гідний поваги. А ще зрозумів, що для мене найвищим моральним задоволенням є допомога іншим. Якщо не ділом, то словами &#8213; точно. Бо світ кулеподібний, усе повернеться у спину. І добро, і зло. При чому зло &#8213; у десяти-, а то й стократному розмірі. Добро ж навпаки &#8213; повертається тільки десятою чи сотою частиною. А отже добра треба творити в десятки, в стократ більше. Звичайно ж, я не прагну бути якимось праведним ченцем, що сповідує постулат про дві щоки. Більше із Біблії мені подобається фраза “Око за око, зуб &#8213; за зуб”. Я вмію робити людям боляче. Не фізично &#8213; морально. Фізична біль швидко минає, рани затягуються й зникають, залишаючи по собі, та й то лише інколи, шрами. Біль душі не загоюється ніколи. Вона може зменшитися з часом, або увійти у звичку. Але моральна біль ніколи не зникне. Я усвідомлюю, що мені теж можуть робити боляче інші люди. Нехай &#8213; це мене загартовуватиме, я буду усе менше перейматися через неприємні відчуття на душі. Так, це деякою мірою моральний мазохізм, та в даному випадку він у якійсь мірі на користь…<br />Та ближче до справи. Усі наступні дні пройшли як по одному сценарію &#8213; підготовка до першого вересня, репетиції свята &quot; Перший дзвоник ”, де я був ведучим, вечорами &#8213; посиденьки у місці з мелодичною назвою &#8213; “Крематорій”, що скорочено звався “Кремом”. З компанії, що там постійно проводила час, до душі мені припали троє. І, як не дивно, всі &#8213; дівчата. Ні, ніяких непристойних думок з приводу них не було, навіть близько! З ними було дуже цікаво спілкуватися &#8213; усі троє письменниці, себто у чомусь рідні душею люди. Певне, вони були останніми бітниками на усій земній кулі. Останніми справжніми бітниками 21ого сторіччя. Звали їх Виделкою, Агатою та Кумою. Вони на перший погляд здалися мені неймовірно цікавими співрозмовницями. Перше враження виявилося вірним. Ми з ними достатньо швидко потоваришували, а згодом – здружилися. Ніколи досі у своєму житті я не зустрічав своїх однолітків, що настільки захоплені справою, яка не цікава майже нікому у всьому світі. Однолітків, що напам‘ять читають Маяковського та Жадана, слухаючи Дженіз Джоплін або «Мєльніцу». Дівчат, яким взагалі ВСЕ ОДНО, як на них буде реагувати соціум. Головне – щоб їм самим було комфортно у світі, що вони самі собі створили. Цей маленький світ, звичайно ж, має дещо спільне із реальним. Він сам майже реальний. Та до нього немає входу та допуску звичайним людям, не романтикам-асоціалам. Я поважаю їх. Тому, що вони не підлаштовуються під світ, але й не намагаються його змінити під себе. За те, що їм байдуже до усього, що їх не торкається у даний момент. За те, що пишуть виключно заради себе. Я увійшов до їх світу. Світу, з якого можна вийти тому, що тебе у ньому ніхто не тримає. Ніхто не став би у такому разі тобі чимось докоряти. Але якщо ти ЗРОЗУМІЄШ дівчат-зодчих цього світу, то тобі просто не буде сенсу звідти іти. Їх світ – єдина біоенергетична система. Таке враження, що їх (кожної окремо) немає. Вони знають одне одного роками, а тому здогадуються про що йтиметься мова не з півслова, а скоріше з півдумки. Для них дуже мало значить поняття амбіцій. Для них, як і для мене, гроші – не мета, а спосіб її досягнення. Жодна з них (як мені здається) навіть не намагається мріяти про пристойну роботу з великою зарплатнею, про заможного чоловіка, власні машину, квартиру та інші матеріальні блага та принади. Головне для них (знову ж таки на мій погляд) ¬-- їх власна субкультура та творчість. Пишуть вони не те, щоб погано, але незвично. Незвично для широкого загалу. Та у компанії їх розуміють.<br />Одного вечора я як завше йшов у напрямку «Крему». Там мене чекали знайомі (їх було більше) та друзі (їх було менше, та саме заради них я йшов туди). У кишені – синій папірець із водяними знаками та портретом Богдана Хмельницького на лицевій стороні. Більше грошей брати немає сенсу: скільки б не узяв – все одно буде мало. Се ля ві, як кажуть на берегах Сени та Луари. Коли я прямував повз один із житлових будинків, мене перестрів якийсь старий і промовив ніби у пустоту, та дивлячись на мене: «Стережися тих, що прагнуть бути близькими тобі – вони принесуть лихо. Будь поряд із тими, котрі не нав’язуються – ви допоможете одне одному у скруті. Та не тут і не зараз!». <br />-- Щоб це могло означати? – міркував я дорогою. У пророцтва ніколи особливо не вірив, як і у всіляку містику. Та все ж що це: марення міського юродивого чи осяяння, що прийшло невизнаному пророкові. До речі, де цей старий? На вулиці не так багато людей, а його не видно. Таке враження, що крізь землю провалився, у безодню якусь. Точно містика… «… не тут і не зараз!». А коли й де? Чому зразу не розповісти? Мовляв ось тоді, ось там чатує на тебе, хлопче, небезпека. Стережися її і не роби того й того, бо буде тільки гірше. А то кажуть ці пророки одними загадками. А ти тим часом розшифровуй та відгадуй. Теж мені «Що? Де? Коли?» знайшли. Я, між іншим, не знавець усіляких там пророцтв!!!<br />Мозок, що був переповнений цими невеселими думками, й не помітив, як ноги доправили мене знайомою дорогою до місця, де я проводив посиденьки регулярно вже десь два-три тижні. Там вже сиділи мої знайомі, з якими я привітався. Потім прийшли ще люди. І тоді вже стало не до розмірковувань про нещодавню дивну зустріч.<br />Про старого я згадав через декілька днів. На Майдані Незалежності, у натовпі, я угледів його спину. Принаймні, мені так здалося. До речі, забув описати свого «знайомого». Особа, як то кажуть, надзвичайно колоритна: у чорному довгому (майже до самих п’ят) плащі, зросту вище середнього, із сивим, навіть неприродно білим, волоссям, що спадало на плечі. Також із юрми його вирізняли борода та вуса. Довгі, як у справжнього козака. Закралася думка: і що він від мене хоче? Та скоро я про усе це забув. А дарма!<br />Все йшло так, як і мало йти. Наближалось 1 вересня, День Знань, останній навчальний рік у ліцеї. Перед усіма нами, майбутніми випускниками, відкривалися нові горизонти дорослого життя. Всі ставили собі одне-єдине спільне питання, та відповідь була у кожного своя. Питання звучить, звучало й звучатиме однаково для усіх поколінь – куди йти навчатися після закінчення школи, ліцею або ж якоїсь гімназії? І тут, як писав поет: <br />У кожного своя доля, і свій шлях широкий…<br />Кожний обирає ту професію, яка є покликанням, до якої прямує душа. Це в ідеалі. А у реальному житті все інакше: деякі професії взагалі непотрібні. Хоча вибачте – невірно висловився. Деякі професії не популярні та не престижні, та вони потрібні. Ніхто зараз не мріє бути міліціонером, вчителем чи бібліотекарем. У наслідок цього до органів внутрішніх справ йдуть ті, що після армії не втупили до вишу. До міліції великих міст – провінціали, метою яких є отримати хоча б тимчасову реєстрацію у мегаполісі. Як наслідок – правоохоронець у суспільстві &#8213; людина, яку не поважають, але сміються над нею. У школі бракує викладачів, а бібліотеки поступово, але впевнено поступаються Інтернету, в якому можна при наявності бажання знайти усе, що завгодно душі. Натомість люди тисячами отримують професії фінансистів та правознавців, які вже років зо п’ять не потрібні. Усі прагнуть опинитися біля «живих» грошей. А егрегор грошей не шкодує жодну людську душу – він змінює її, вичавлює з неї усі інші прагнення окрім прагнення до додаткових заробітків. Людина перестає бути людиною. Вона стає машиною, для отримання прибутку. Накопичення грошових одиниць безцільно, щоб було, незважаючи на людей, через долі яких доводиться переступати. Таких особин не назвеш «працеголіками», адже вони працюють не через любов до професії. Їх не назвеш людьми, що хочуть жити гарно, бо коли у них з’являються машини, вони починають заробляти на квартири; коли з’являються квартири – вони заробляють на заміський будинок; коли є й він, починають заробляти ще на щось… Їх не цікавить кіно, театр та література. Їх друзі у реальності та уві снах – відсотки, ставки, витрати(у кошмарах), та прибутки, прибутки, прибутки… У якійсь мірі у цьому векторі живе все наше суспільство. У світогляді, що радить знищ, розтопчи, переступи через особистість, вбий, зрадь, роби, що можеш – жага до грошей виправдовує все. Ніхто нічого не хоче змінити, бо усіх усе влаштовує. Журналісти пишуть те, що вигідно панам з товстими гаманцями, зводячи наклеп на людей, невигідних господарям за тими чи іншими причинами. А ті, хто не хоче писати брехню чи кидати у суспільство «качок», або ж не можуть через свою принципіальність знайти постійну роботу, або ж взагалі не працюють. Адже не може працювати людина з кульовим пораненням у голову чи до смерті забита якимись «відморозками» (вибачте за жаргон, та іншого визначення знайти не знайду. Тому що не намагаюся, бо прагну називати речі своїми іменами). <br />За усіма цими роздумами я мало не пройшов повз трамвайну зупинку, з якої маленька червоно-жовта модель потягу мала наблизити мене до рідної домівки… Вдома я відчув, що за день достатньо сильно втомився. Тому майже відразу після вечері ліг спочивати.</p> mybb@mybb.ru (Ekten) Fri, 19 Mar 2010 00:45:32 +0300 http://knigavmeste.bestff.ru/viewtopic.php?pid=3#p3